— Хто п’є з відра, а хто з лампадки, — відповів, ухиляючись, старий. — Кожен по-своєму… Ти з відра п’єш, ну й пий на здоров’я…
— Голубочко моя, матінко-красунечко моя, — заговорив раптом Вася ласкавим, плаксивим голосом. — Голубочко моя!
Очі його були спрямовані в далечінь, вони стали масними, усміхалися, і обличчя набуло такого самого виразу, який у нього був раніше, коли він дивився на Єгорушку.
— До кого це ти? — спитав Кирюха.
— Лисичка-сестричка… лягла на спину та й грається, немов собачка…
Усі стали дивитися в далечінь і шукати очима лисицю, але нічого не знайшли. Один тільки Вася бачив щось своїми мутними сірими оченятами й захоплювався. Зір у нього, як потім упевнився Єгорушка, був напрочуд гострий. Він бачив так добре, що бурий пустельний степ був для нього завжди повним життя і змісту. Досить йому тільки подивитися в далечінь, щоб побачити лисицю, зайця, дрофу або яку-небудь іншу тварину, що тримається далі від людей.
Неважко побачити зайця, як він утікає, або дрофу, як вона летить, — це бачив кожний, хто проїжджав степом, — але не кожен може бачити диких тварин у їх домашньому житті, коли вони не тікають, не ховаються і не дивляться занепокоєно на всі боки. А Вася бачив лисиць, що граються, зайців, що вмиваються лапками, дроф, які випростують свої крила, стрепетів, які вибивають свої «точки». Завдяки такому гострому зорові, крім світу, що його бачили всі, у Васі був ще інший світ, свій власний, нікому не приступний і, мабуть, дуже хороший, бо, коли він дивився й захоплювався, важко було не заздрити йому.
Коли валка рушила далі, в церкві задзвонили до обідні.
V
Валка розташувалася обіч села на березі річки. Сонце пекло, як і вчора, повітря було нерухоме й похмуре. На березі стояло кілька верб, але тінь від них падала не на землю, а на воду, де пропадала марно, а в затінку під возами було душно і нудно. Вода, блакитна від того, що в ній відбивалося небо, жагуче вабила до себе.
Підводчик Стьопка, на якого тільки тепер звернув увагу Єгорушка, вісімнадцятилітній хлопець-хохол, у довгій сорочці, без пояса і в широких шароварах навипуск, що метлялися під час ходи, як прапори, швидко роздягнувся, збіг униз крутим бережком і шубовснув у воду. Він разів зо три впірнув, далі поплив горілиць і заплющив від насолоди очі. Обличчя його усміхалось і морщилося, начебто йому було лоскітно, боляче й смішно.
Гарячого дня, коли нема де сховатися від спеки і задухи, плюскіт води й голосне дихання людини, що купається, впливають на вухо, як хороша музика. Димов і Кирюха, дивлячись на Стьопку, швидко роздяглися і, один за одним, з гучним сміхом, наперед смакуючи насолоду, попадали в воду. І тиха, скромна річка сповнилася пирханням, хлюпанням і криком. Кирюха кашляв, сміявся й кричав так, начебто його хотіли втопити, а Димов ганявся за ним і намагався схопити його за ногу.
— Ге-ге-ге! — кричав він, — Лови, держи його!
Кирюха реготався і раював, але вираз обличчя в нього був такий самий, як і на суходолі: дурний, приголомшений, начебто хтось непомітно підкрався до нього ззаду й торохнув його довбнею по голові. Єгорушка й собі роздягнувся, але не спускався вниз бережком, а розбігся й полетів з півторасажневої височини. Окресливши в повітрі дугу, він упав у воду, глибоко занурився, але дна не дістав: якась сила, холодна й приємна на дотик, підхопила його й понесла назад угору. Він виринув і, пирхаючи, пускаючи бульки, розплющив очі, але в річці, якраз біля його обличчя, відбивалося сонце. Спочатку сліпучі іскри, потім райдуги, темні плями заходили йому в очах; він поспішив знов упірнути, розплющив у воді очі й побачив щось мутнозелене, схоже на небо місячної ночі. Знов та сама сила, не даючи йому торкнутися дна й побути в прохолоді, понесла його нагору, він виринув і зітхнув так глибоко, що стало просторо й свіжо не тільки в грудях, а навіть у животі. Потім, щоб узяти від води все, що тільки можна взяти, він дозволяв собі всяку розкіш: лежав горілиць і раював, бризкався, перекидався, плавав і на животі, і боком, і на спині, і навстоячки — як хотів, поки не втомився. Другий берег густо заріс очеретом, мінився золотом проти сонця, і очеретяні квітки гарними кетягами нахилилися до води. В одному місці очерет здригався, кланявся своїми квітами й тріскотів — то Стьопка і Кирюха «дерли» раків.
— Рак! Диви, братця, рак! — закричав переможно Кирюха і показав справді рака.
Єгорушка поплив до очерету, впірнув і став нишпорити коло очеретяного коріння. Шпортаючись у рідкому, слизькому мулі, він намацав щось гостре й гидке, може, і справді рака, але в цей час хтось схопив його за ногу й потягнув угору. Захлинаючись і кашляючи, Єгорушка розплющив очі й побачив перед собою мокре усміхнене обличчя бешкетника Димова. Бешкетник важко дихав і, як було видно по очах, хотів далі пустувати. Він міцно тримав Єгорушку за ногу і вже підняв другу руку, щоб схопити його за шию, але Єгорушка з огидою і з страхом, наче гребуючи й боячись, що силач його втопить, рвонувся від нього й промовив: