— Дурень! Я тобі в морду дам!
Почуваючи, що цього не досить для виявлення ненависті, він подумав і додав:
— Мерзотник! Сучий син!
А Димов, наче нічого й не було, вже не зважав на Єгорушку, а плив до Кирюхи й гукав:
— Ге-ге-гей! Давайте рибу ловити! Хлопці, рибу ловити!
— А що ж? — згодився Кирюха, — Мабуть, тут багато риби…
— Стьопко, побіжи на село, попроси в мужиків волока!
— Не дадуть!
— Дадуть! Ти попроси! Скажи, щоб вони замість милостині, бо ми однаково — мандрівники.
— Це так!
Стьопка, виліз з води, швидко вдягнувся і без шапки, метляючи своїми широкими шароварами, побіг до села. Після сутички з Димовим вода втратила вже для Єгорушки всяку принадність. Він виліз і став одягатися. Пантелій і Вася сиділи на крутому березі, звісивши вниз ноги, і дивилися на тих, що купалися. Омелян голий стояв по коліна у воді під самим берегом, тримався одною рукою за траву, щоб не впасти, а другою гладив себе по тілу. З костистими лопатками, з гулею під оком, зігнувшись і явно боячись води, він являв собою смішну постать. Обличчя в нього було серйозне, суворе, дивився він на воду сердито, начебто збирався вилаяти її за те, що вона колись застудила його в Дінці й відібрала в нього голос.
— А ти чого ж не купаєшся? — спитав Єгорушка Васю.
— А так… Не люблю… — відповів Вася.
— Чого це в тебе підборіддя розпухло?
— Болить… Я, паничику, на сірниковій фабриці працював… Лікар казав, що від цього самого в мене й щелепа пухне. Там повітря нездорове. А крім мене, ще в трьох хлопців щелепи роздуло, а в одного то зовсім згнила.
Незабаром вернувся Стьопка з волоком. Димов і Кирюха від довгого перебування у воді стали ліловими й похрипли, але рибу ловити взялися охоче. Спершу вони пішли глибоким місцем попід очеретом; тут Димову було по шию, а низенькому Кирюсі з головою; останній захлинався й пускав бульки, а Димов, натрапляючи на колюче коріння, падав і плутався у волокові, обидва борсалися і гомоніли, і з їхнього рибальства виходили самі пустощі.
— Глибоко, — хрипів Кирюха. — Нічого не зловиш!
— Не смикай, чорт! — кричав Димов, силкуючись надати волокові належного положення. — Держи руками!
— Тут ви не спіймаєте! — кричав їм з берега Пантелій. — Тільки рибу полохаєте, дурні! Беріть ліворуч! Там мілкіше!
Раз над волоком блиснула чимала рибина; всі ахнули, а Димов ударив кулаком по тому місцю, де вона зникла, і на обличчі його виявилася досада.
— Ех! — крякнув Пантелій і притупнув ногами. — Прогавили чикамаса! Втік!
Беручи ліворуч, Димов і Кирюха поволі вибралися на мілке, і тут ловля почалася справжня. Вони забрели від підвід кроків на триста; видно було, як вони, мовчки і ледве переступаючи ногами, намагаючись зайти якнайглибше і найближче до очерету, тягли волок, як вони, щоб сполохати рибу й загнати її собі у волок, били кулаками по воді й шаруділи в очереті. Від очерету вони йшли до другого берега, тягли там волок, а потім з розчарованим виглядом, високо піднімаючи коліна, ішли назад до очерету. Про щось вони говорили, але про що — не було чути. А сонце пекло їм у спини, кусалися мухи, і тіла їх з лілових стали багровими. За ними з відром у руках, закачавши сорочку аж під пахви й тримаючи її зубами за пелену, ходив Стьопка. Після кожного вдалого лову він підіймав догори яку-небудь рибу і, виблискуючи нею на сонці, гукав:
— Гляньте, який чикамас! Таких уже штук п’ять є!
Видно було, як, витягнувши волок, Димов, Кирюха і Стьопка кожного разу довго порпалися в мулі, щось клали у відро, щось викидали; зрідка що-небудь таке, що потрапило до волока, вони брали з рук у руки, розглядали з цікавістю, а тоді знов кидали…
— Що там? — кричали до них з берега.
Стьопка щось відповідав, але важко було розібрати його слова. Ось він виліз із води і, тримаючи відро обома руками, забуваючи спустити сорочку, побіг до підвід.
— Вже повне! — гукав він, важко дихаючи. — Давайте друге!
Єгорушка заглянув у відро: воно було повне; з води висувала свою негарну морду молода щука, а коло неї ворушились раки і дрібні рибки. Єгорушка запустив руку на дно й скаламутив воду; щука зникла під раками, а замість неї спливли нагору окунь і лин. Вася теж заглянув у відро. Очі його зробилися масними, і обличчя стало ласкавим, як і тоді, коли він бачив лисицю. Він вийняв щось із відра, підніс до рота й став жувати. Почулося хрустіння.