Усі скоса подивилися на хрест, перезирнулись і враз засміялися; стало соромно за свій страх.
— Чому йому гуляти? — сказав Пантелій. — Це тільки ті ночами ходять, кого земля не приймає. А купці нічого… Купці мученицький вінець прийняли…
Та ось почулася хода. Хтось поквапливо ішов…
— Щось несе, — сказав Вася.
Стало чути, як під ногами того, що йшов, шелестіла трава і тріскотів бур’ян, — але за світлом багаття нічого не було видно. Нарешті почулися кроки близько, хтось кашлянув; миготливе світло наче розступилося, з очей спала заслона, і підводчики раптом побачили перед собою людину.
Чи то вогонь так мигнув, чи через те, що всім хотілося розглядіти насамперед обличчя цієї людини, але тільки дивно так вийшло, що всі при першому погляді на неї побачили насамперед не обличчя, не одяг, а усмішку. Це була усмішка, надзвичайно добра, широка і лагідна, як у розбудженої дитини, одна з тих заразливих усмішок, на які важко не відповісти так само усмішкою. Незнайомий, коли його розгляділи, виявився людиною років тридцяти, негарною з себе і нічим не видатною. Це був високий хохол, довгоносий, довгорукий і довгоногий; взагалі, все в нього здавалося довгим, і тільки шия була така коротка, що робила його сутулуватим. Одягнений він був у чисту білу сорочку з вишиваним коміром, у білі штани і нові чоботи і в порівнянні з підводчиками здавався чепуруном. В руках він тримав щось велике, біле і на перший погляд чудне, а з-за його плеча виглядало дуло рушниці, теж довге.
Потрапивши з пітьми в світляне коло, він спинився як укопаний і з півхвилини дивився на підводчиків так, начебто хотів сказати: «Гляньте, яка в мене усмішка!» Потім він ступив до багаття, усміхнувся ще ясніше й сказав:
— Хліб і сіль, братця!
— Ласкаво просимо! — відповів за всіх Пантелій.
Незнайомий поклав біля багаття те, що тримав у руках, — це була забита дрохва, — і ще раз привітався.
Усі підійшли до дрохви й стали оглядати її.
— Здорова птиця! Чим це ти її? — спитав Димов.
— Картеччю… Дробом не дістанеш, не підпустить… Купіть, братця! Я б вам за два гривеники віддав.
— А навіщо вона нам? Вона смажена добра, а варена, мабуть, жорстка — не вкусиш…
— Ех, досада! її панам до економії віднести б, ті б півкарбованця дали, та далеко — п’ятнадцять верст!
Невідомий сів, скинув рушницю й поклав її коло себе. Він здавався сонним, змореним, усміхався, мружився від вогню і, як видно, думав про щось дуже приємне. Йому дали ложку. Він став їсти.
— Ти хто сам? — спитав його Димов.
Незнайомий не чув запитання; він не відповів і навіть не глянув на Димова. Мабуть, цей усміхнений чоловік не почував і смаку кулішу, бо жував якось машинально, ліниво, підносячи до рота ложку то дуже повну, то зовсім, порожню. П’яний він не був, але в голові його блукало щось одчайдушне.
— Я тебе питаю: ти хто? — повторив Димов.
— Я? — стрепенувся невідомий. — Костянтин Дзвоник з Рівного. Звідси версти з чотири.
І, бажаючи відразу ж довести, що він не такий мужик, як усі, а кращий, Костянтин поспішив додати:
— Ми пасіку тримаємо і свиней годуємо.
— При батькові живеш чи сам?
— Ні, тепер сам живу. Відділився. Цього місяця після Петра оженився. Жонатий тепер!.. Нині вісімнадцятий день, як у закон вступив.
— Добре діло! — сказав Пантелій. — Жінка нічого… Це бог благословив….
— Молода жінка дома спить, а він по степу шалається, — засміявся Кирюха. — Дивак!
Костянтин, наче його вщипнули за найболючіше місце, стрепенувся, засміявся, спалахнув…
— Та, господи, нема її дома! — сказав він, швидко виймаючи з рота ложку й оглядаючи всіх радісно і здивовано. — Нема! Поїхала до матері на два дні! їй-богу, вона поїхала, а я як нежонатий…
Костянтин махнув рукою й покрутив головою; він хотів собі думати, але радість, якою світилося його обличчя, заважала йому. Він, наче йому незручно було сидіти, прибрав іншої пози, засміявся й знову махнув рукою. Совісно було виявляти перед чужими людьми свої приємні думки, але в той же час нестримно хотілось поділитися радістю.
— Поїхала в Демидове до матері! — сказав він, червоніючи й перекладаючи на інше місце рушницю. — Завтра повернеться… Сказала, що до обіду назад буде.
— А тобі нудно? — спитав Димов.
— Та господи, а то ж як? Без року тиждень, як оженився, а вона поїхала… Га? Ух, та й моторна ж, побий мене бог. Там така хороша та славна, така реготуха та співуха, просто тобі порох! З нею голова ходором ходить, а без неї ось немов загубив щось, як дурень по степу ходжу. Від самого обіду ходжу, хоч гвалт кричи.