— Казав.
— Усі чули, як ти оце саме при всьому простому народі: «Мировому судді такі справи не підсудні». Всі чули, як ти оце саме… Мене, ваше високородіє, в жар укинуло, я аж оторопів весь. Повтори, кажу, повтори, такий-сякий, що ти сказав! Він знову ці самі слова… Я до нього. Як же, кажу, ти можеш так говорити про пана мирового суддю? Ти, поліцейський урядник, та проти влади? Га? Та ти, кажу, знаєш, що пан мировий суддя, якщо побажають, можуть тебе за такі слова до губернського жандармського управління, з причини твоєї неблагонадійної поведінки? Та ти знаєш, кажу, куди за такі політичні слова тебе загнати може пан мировий суддя? А старшина каже! «Мировий, каже, далі за свої межі нічого визначити не може. Тільки малі справи йому підсудні». Так і сказав, усі чули… Як же, кажу, ти смієш власть зневажати? Ну, кажу, зі мною не жартуй жартів, а то діло, брат, погане. Бувало, у Варшаві, чи коли за швейцара був у чоловічій класичній прогімназії, то як почую які неподобні слова, то дивлюся на вулицю, чи не видно жандарма. «Ходи, кажу, сюди, кавалер», — та й усе йому доповідаю. А тут, у селі, кому скажеш?.. Взяла мене злість. Прикро стало, що нинішній народ удався в сваволю й непокору, я розмахнувся і… звичайно, не те щоб дуже, а так, правильно, легенько, щоб не смів про ваше високородіє такі слова говорити… За старшину урядник заступився. Я, виходить, і урядника… Та й пішло… Погарячився, ваше високородіє, ну, та без того ж не можна, щоб не побити. Якщо дурної людини не поб’єш, то на твоїй же душі гріх. Особливо, якщо за діло… якщо безпорядок…
— Дозвольте! За непорядками є кому дивитися. На це. є урядник, староста, соцький…
— Урядник усього не догляне, та урядник і не розумів того, що я розумію…
— Але зрозумійте, що це не ваше діло!
— Чого? Як же це не моє? Дивно… Люди бешкетують — і не моє діло! Ще ж мені хвалити їх, чи що? Вони ось скаржаться вам, що я пісень співати забороняю… Та що там доброго в піснях! Замість того щоб діло яке робити, вони пісень… А ще теж моду взяли вечорами при світлі сидіти. Треба спати лягати, а в них розмови та смішки. В мене записано!
— Що у вас записано?
Хто при світлі сидить.
Пришибєєв виймає з кишені засмальцьований папірець, надіває окуляри й читає:
— Котрі селяни сидять при світлі: Іван Прохоров, Сава Микифоров, Петро Петров, солдатка Шустрова, вдова, живе в розпусному беззаконстві з Семеном Кисловим, Гнат Сверчок займається чаклунством, і дружина його Мавра є відьма, ночами ходить доїти чужих корів.
— Досить! — каже суддя й починає допитувати свідків.
Унтер Пришибєєв підіймає окуляри на лоб, здивовано поглядає на мирового, який, очевидно, не на його боці. Його вирячені очі блищать, ніс стає яскраво-червоним. Дивиться він на мирового, на свідків і ніяк не може зрозуміти, чого це мировий такий схвильований і чого з усіх кутків камери чути то ремство, то стриманий сміх. Незрозумілий йому й вирок: на місяць під арешт!
— За що?! — каже він, розводячи здивовано руками. — За яким законом?
І для нього ясно, що світ змінився і що жити на світі вже ніяк неможливо. Похмурі, сумні думки опановують його. Але, вийшовши з камери й побачивши мужиків, які товпляться й говорять про щось, він за звичкою, якої вже подолати не може, виструнчується і кричить хрипким, сердитим голосом: