Служник у білій сорочці приніс самовар і піднос з посудом.
— Призволяйся, — сказав о. Христофор, намазуючи ікру на скибочку хліба й подаючи Єгорушці. — Тепер їж та гуляй, а настане час, учитися будеш. Гляди ж, учись уважно й старанно, щоб пуття було. Що напам’ять треба, те вчи напам’ять, а де треба розказати своїми словами внутрішній зміст, не торкаючись зовнішнього, там своїми словами. І старайся так, щоб усі науки вивчити. Інший математику знає чудово, а про Петра Могилу не чув, а інший про Петра Могилу знає, а не може про Місяць розказати. Ні, ти так учись, щоб усе розуміти! Вивчись по-латині, по-французьки, по-німецьки… географію, звичайно, історію, богослов’я, філософію, математику… А коли всього навчишся, не поспішаючи, та з молитвою, та з щирістю, тоді й ставай на службу. Коли все будеш знати, тобі на всякій стезі легко буде. Ти тільки вчись та благодаті набирайся, а вже бог покаже, ким тобі бути. — Чи лікарем, чи суддею, чи інженером…
О. Христофор намазав на маленький шматочок хліба трошки ікри, поклав його в рот і сказав:
— Апостол Павел каже: «На ученія странна і разлічна не прилягайтеся». Звичайно, якщо чорнокнижність, буєсловіє або духів з того світу викликати, як Саул, або такі науки вивчати, що від них користі ні собі, ні людям, то краще не вчитися. Треба сприймати тільки те, що бог благословив. Ти вважай… Святі апостоли розмовляли всіма мовами, — і ти вивчай мови. Василій Великий вивчав математику і філософію, — і ти вивчай; святий Нестор писав історію, — і ти вивчай і пиши історію. На святих зважай…
О. Христофор сьорбнув з блюдечка, витер вуса й покрутив головою.
— Добре! — сказав він. — Я по-старому вивчений, багато чого вже забув, та й живу інакше, ніж інші. І рівняти навіть не можна. Наприклад, де-небудь у великому товаристві, чи за обідом, чи в зібранні, скажеш що-небудь по-латині, або з історії, або філософії, а людям і приємно, та й мені самому приємно… Або ось теж, коли приїжджає окружний суд і треба приводити до присяги; всі інші священики соромляться, а я з суддями, з прокурорами та з адвокатами запанібрата: по-вченому порозмовляю, чайку з ними поп’ю, посміюся, розпитаю, чого сам не знаю… І їм приємно. Отак воно, брат… Вчення — світ, а невчення — тьма. Учись! Воно, звичайно, важко: у теперішній час навчання дорого коштує… Матінка твоя вдовиця, на пенсію живе, ну та…
О. Христофор злякано глянув на двері й говорив далі пошепки:
— Іван Іванович допомагатиме. Він тебе не покине. Дітей у нього своїх нема, і він тобі допоможе. Не турбуйся.
Він зробив серйозне обличчя й зашепотів ще тихше:
— Тільки ж ти гляди, Георгію, боже тебе борони, не забувай матері і Івана Івановича. Шанувати матір велить заповідь, а Іван Іванович тобі благодійник і замість батька. Якщо ти вийдеш в учені і, борони боже, станеш цуратися і зневажати людей з тієї причини, що вони дурніші за тебе, то горе, горе тобі!
О. Христофор підніс угору руку і. ще раз промовив тонким голоском:
— Горе! Горе!
О. Христофор розговорився і, що називається, добрав смаку; він не скінчив би й до обіду, та розчинилися двері і ввійшов Іван Іванович. Дядько поквапливо привітався, сів до столу і став швидко ковтати чай.
— Ну, з усіма справами впорався, — сказав він. — Сьогодні б і додому їхати, та ось з Єгором ще клопіт. Треба його влаштувати. Сестра казала, що тут десь її подружка живе, Настасія Петрівна, то от, може, вона його до себе на квартиру візьме.
Він покопався у себе в гаманці, дістав звідти пом’ятого листа й перечитав:
— «Мала Нижня вулиця, Настасії Петрівні Тоскуновій, у власному будинку». Треба буде зараз піти пошукати її. Клопіт!
Скоро після чаю Іван Іванович і Єгорушка вже виходили з подвір’я.
— Клопіт! — бурмотів дядько. — Причепився ти до мене, як реп’ях, і ну тебе зовсім ік богу! Вам вчення та благородство, а мені сама мука з вами…
Коли вони проходили подвір’ям, то возів і підводчиків уже не було, всі вони ще рано-вранці виїхали до пристані. В далекому закутку на подвір’ї темніла знайома бричка; коло неї стояли гніді і їли овес. «Прощай, бричко!» — подумав Єгорушка.
Спочатку довелося довго йти нагору бульваром, потім іти через велику базарну площу; тут Іван Іванович довідався від городового, де Мала Нижня вулиця.
— Еге! — усміхнувся городовий. — Вона далеко, туди, до вигону!
По дорозі зустрічались їм візницькі дрожки, але таку забаганку, як їзда візниками, дядько дозволяв собі тільки в особливих випадках і великими святами. Він і Єгорушка довго йшли брукованими вулицями, потім ішли вулицями, де були самі тільки тротуари, а бруку не було, і кінець кінцем опинилися на таких вулицях, де не було ні бруку, ні тротуарів. Коли ноги і язики довели їх до Малої Нижньої вулиці, обидва вони були червоні і, поскидавши капелюхи, витирали піт.