Він став усамітнюватись і уникати людей. Служба й раніше була йому огидна, а тепер вона стала для нього нестерпною. Він боявся, що його як-небудь підведуть, покладуть йому непомітно в кишеню хабара і потім викриють, або він сам випадково зробить у казенних паперах помилку, рівнозначну підробці, чи загубить чужі гроші. Дивно, що ніколи раніше його думка не була такою гнучкою й винахідливою, як тепер, коли він кожного дня вигадував тисячі різноманітних приводів до того, щоб серйозно побоюватися за свою свободу і честь. Але зате значно послабшав інтерес до зовнішнього світу, зокрема до книг, і стала дуже зраджувати пам’ять.
Весною, коли зійшов сніг, у яру коло кладовища знайшли два напівзгнилі трупи — баби і хлопчика, з ознаками не своєї смерті. В місті тільки й розмови було, що про ці трупи та невідомих убивць. Іван Дмитрович, щоб не подумали, що це він убив, ходив вулицями й усміхався, а при зустрічі з знайомими бліднув, червонів і починав запевняти, що нема підлішого злочину, як убивство слабких і беззахисних. Та ця брехня скоро втомила його, і після деякого міркування він вирішив, що в його становищі найкраще — це сховатися в хазяйчин льох. У льоху просидів він день, потім ніч і другий день, дуже змерз і, дочекавшись присмерку, потай, як злодій, пробрався до себе в кімнату. До світанку простояв він серед кімнати, не ворушачись і прислухаючись. Рано-вранці, до схід сонця до хазяйки прийшли пічники. Іван Дмитрович добре знав, що вони прийшли для того, щоб перекладати в кухні піч, але страх підказував йому, що це поліцейські, переодягнені пічниками. Він потихеньку вийшов з квартири і, охоплений жахом, без шапки і сюртука побіг вулицею. За ним, гавкаючи, бігли собаки, кричав десь позаду мужик, у вухах свистіло повітря, і Іванові Дмитровичу здавалося, що насильство всього світу згромадилося за його спиною й женеться за ним.
Його затримали, привели додому і послали хазяйку по лікаря. Лікар Андрій Юхимович, про якого мова далі, приписав холодні примочки на голову і лавровишневі краплі, сумно похитав головою і пішов, сказавши хазяйці, що вже більше він не прийде, бо не слід заважати людям божеволіти, А що дома не було з чого жити й лікуватися, то незабаром Івана Дмитровича вирядили до лікарні й поклали його там у палаті для венеричних хворих. Він не спав ночами, вередував і турбував хворих, і незабаром, з розпорядження Андрія Юхимовича, його перевели до палати № 6.
Через рік у місті вже зовсім забули про Івана Дмитровича, і книги його, які хазяйка скинула в сани під повіткою, порозтягали хлопчаки.
IV
Сусід Івана Дмитровича ліворуч, як я вже сказав, жид Мойсейко, а сусід праворуч — прегладкий, майже круглий мужик з тупим, зовсім безтямним обличчям. Це — нерухома, ненажерлива й неохайна тварина, що давно вже втратила здатність мислити й почувати. Від нього завжди йде гострий, задушливий сморід.
Микита, що прибирав після нього, б’є його страшенно, з усього розмаху, не шкодуючи своїх кулаків; і страшне тут не те, що його б’ють, — до цього можна звикнути, — а те, що ця отупіла тварина не відповідає на побої ні звуком, ні рухом, ні виразом очей, а тільки злегка похитується, як важка бочка.
П’ятий і останній пожилець палати № 6 — міщанин, що служив колись сортувальником на пошті, маленький, худорлявий блондин з добрим, але трохи лукавим обличчям. З розумних, спокійних очей, які дивляться ясно й весело, видно, що він собі на умі і має якусь дуже важливу й приємну таємницю. У нього є під подушкою й під матрацом щось таке, чого він нікому не показує, але не від страху, що можуть відібрати чи вкрасти, а з соромливості. Іноді він підходить до вікна і, обернувшись до товаришів спиною, надіває собі щось на груди й дивиться, нахиливши голову; якщо в цей час підійти до нього, він зніяковіє я зірве щось з грудей. Але таємницю його розгадати не важко.