— Поздоровте мене, — каже він часто Іванові Дмитровичу, — мене представлено до Станіслава другого ступеня із зіркою. Другий ступінь із зіркою дають тільки іноземцям, але для мене чомусь хочуть зробити виняток, — усміхається він, здивовано знизуючи плечима. — От уже, правду сказати, не сподівався!
— Я в цьому нічого не розумію, — похмуро заявляє Іван Дмитрович.
— Але знаєте, чого я рано чи пізно доб’юся? — каже далі колишній сортувальник, лукаво мружачи очі. — Я неодмінно одержу шведську «Полярну зірку». Орден такий, що варто поклопотатись. Білий хрест і чорна стрічка. Це дуже гарно.
Мабуть, ніде в іншому місці життя не таке одноманітне, як у флігелі. Ранком хворі, крім паралітика і товстого мужика, вмиваються в сінях з великого цебра і втираються полами своїх халатів; після цього п’ють з олов’яних кухлів чай, що його приносить з головного корпусу Микита. Кожному належить по одному кухлю. Опівдні їдять борщ з кислої капусти і кашу, на вечерю їдять кашу, що залишилася від обіду. У перервах лежать, сплять, дивляться у вікна й ходять з кутка в куток. І так щодня. Навіть колишній сортувальник говорить усе про ті самі ордени.
Свіжих людей рідко бачать у палаті № 6. Нових божевільних лікар давно вже не приймає, а охочих одвідувати будинки для божевільних небагато на цьому світі. Раз на два місяці буває у флігелі Семен Лазарович, цирульник. Як він стриже божевільних, і як Микита допомагає йому робити це, і який переполох зчиняється серед хворих кожного разу, коли з’являється п’яний, усміхнений цирульник, ми не говоритимемо.
Крім цирульника, ніхто не заглядає у флігель. Хворі приречені бачити день у день самого тільки Микиту.
А втім, недавно в корпусі лікарні пішла досить дивна чутка.
Пустили чутку, що палату № 6 нібито став одвідувати лікар.
V
Дивна чутка!
Лікар Андрій Юхимович Рагін — незвичайна людина в своєму роді. Кажуть, що замолоду був він дуже побожним і готував себе до духовної кар'єри, і що, скінчивши 1863 року курс у гімназії, він мав намір вступити до духовної академії, та нібито його батько, доктор медицини і хірург, гостро поглузував з нього й заявив категорично, що не вважатиме його за свого сина, якщо він піде в попи. Чи це правда — не знаю, але сам Андрій Юхимович не раз признавався, що він ніколи не почував покликання до медицини і взагалі до спеціальних наук.
Як би там не було, скінчивши курс медичного факультету, він на священика не постригся. Побожності він не виявляв і на духовну особу на початку своєї лікарської кар’єри був схожий так само мало, як тепер.
Зовнішність у нього була важка, груба, мужицька; своїм обличчям, бородою, плоским волоссям і міцною, незграбною поставою нагадує він трактирника на великому шляху, вгодованого, нестриманого й крутого. Обличчя суворе, вкрите синіми жилками, очі маленькі, ніс червоний. При високому зрості й широких плечах у нього величезні руки і ноги; здається, стукне кулаком — душа геть. Але ступає він тихо і ходить обережно, вкрадливо; при зустрічі у вузькому коридорі він завжди перший спиняється, щоб дати дорогу, і не басом, як сподіваєшся, а тонким, лагідним тенорком каже: «Пробачте!» В нього на шиї невелика пухлина, яка заважає йому носити тверді крохмальні комірці, і тому він завжди ходить у м’якій полотняній чи ситцевій сорочці. Взагалі, одягається він не по-лікарському. Одну й ту саму пару він тягає років по десять, а новий одяг, який він звичайно купує в жидівській крамниці, здається на ньому таким самим поношеним і пом’ятим, як старий; у тому ж самому сюртуку він і хворих приймає, і обідає, і в гості ходить; та це не через скупість, а через цілковиту байдужість до своєї зовнішності.
Коли Андрій Юхимович приїхав до міста, щоб прийняти посаду, «богоугодний заклад» перебував у жахливому стані. В палатах, коридорах і на подвір’ї лікарні важко було дихати від смороду. Служники з лікарні, сиділки та їхні діти спали в палатах разом із хворими. Скаржилися, що життя нема через тарганів, блощиць і мишей. У хірургічному відділенні не переводилась бешиха. На всю лікарню було тільки два скальпелі і жодного термометра, у ванних держали картоплю. Доглядач, кастелянша і фельдшер грабували хворих, а про старого лікаря, попередника Андрія Юхимовича, розповідали, ніби він потай продавав з лікарні спирт і завів собі з сиділок і хворих жінок цілий гарем. У місті добре знали про ці безладдя і навіть перебільшували їх, але ставилися до них спокійно; одні виправдували їх тим, що в лікарню лягають тільки міщани і мужики, які не можуть бути невдоволені, бо дома живуть значно гірше, ніж у лікарні; не рябчиками ж їх годувати! Інші на виправдання говорили, що самому місту без допомоги земства не під силу утримувати добру лікарню; слава богу, що хоч погана, та є. А молоде земство не відкривало лікарні ні в місті, ні поблизу, посилаючись на те, що місто вже має свою лікарню.