— А ось і я! — каже він, входячи до Андрія Юхимовича. — Здрастуйте, мій дорогий! Мабуть, я вже набрид вам, га?
— Навпаки, дуже радий, — відповідає йому лікар. — Я завжди радий вам.
Приятелі сідають у кабінеті на диван і якийсь час мовчки курять.
— Дар’юшко, як би нам пива! — каже Андрій Юхимович.
Першу пляшку випивають теж мовчки: лікар — задумавшись, а Михайло Авер’янович — з веселим, пожвавленим виглядом, як людина, що має розповісти щось дуже цікаве. Розмову завжди розпочинає лікар.
— Який жаль, — каже він повільно і тихо, похитуючи головою й не дивлячись в очі співрозмовникові (він ніколи не дивиться в очі), — який великий жаль, шановний Михайле Авер’яновичу, що в нашому місті зовсім нема людей, які б уміли й любили вести розумну й цікаву розмову. Це величезна для нас втрата. Навіть інтелігенція не підноситься над пошлістю; рівень її розвитку, запевняю вас, нітрохи не вищий, ніж у нижчого стану.
— Цілковита правда. Згоден.
— Ви самі зволите знати, — каже далі лікар тихо і повільно, — що на цьому світі все незначне й нецікаве, крім вищих духовних проявів людського розуму. Розум проводить різку межу між твариною і людиною, натякає на божественність останньої і певною мірою навіть заступає їй безсмертя, якого нема. Виходячи з цього, розум є єдиним можливим джерелом насолоди. А ми не бачимо й не чуємо навколо себе розуму, — значить, ми позбавлені насолоди. Щоправда, в нас є книжки, але це зовсім не те, що жива розмова і єднання. Якщо дозволите зробити не дуже вдале порівняння, то книжки — це ноти, а розмова — спів.
— Цілковита правда.
Настає мовчання. З кухні виходить Дар’юшка і з виразом тупої скорботи, підперши кулачком обличчя, спиняється в дверях, щоб послухати.
— Ех! — зітхає Михайло Авер’янович. — Захотіли від нинішніх розуму!
І він розповідає, як жилося колись здорово, весело й цікаво, яка була в Росії розумна інтелігенція і як високо вона ставила поняття про честь і дружбу. Позичали гроші без векселя, і вважалося за ганьбу не подати руку допомоги товаришеві в скруті. А які були походи, пригоди, сутички, які товариші, які жінки! А Кавказ — який дивний край! А дружина одного батальйонного командира, чудна жінка, надівала офіцерський одяг і їздила вечорами в гори, сама, без провідника. Кажуть, що в аулах у неї був роман з якимсь князьком.
— Царице небесна, матінко… — зітхає Дар’юшка.
— А як пили! Як їли! А які були одчайдушні ліберали!
Андрій Юхимович слухає й не чує, він про щось думає і сьорбає пиво.
— Мені часто сняться розумні люди і розмови з ними, — каже він несподівано, перебиваючи Михайла Авер’яновича. — Мій батько дав мені прекрасну освіту, але під впливом ідей шістдесятих років примусив мене стати лікарем. Мені Здається, що коли б я тоді не послухався його, то тепер був би в самому центрі розумового руху. Мабуть, був би членом якого-небудь факультету. Звичайно, розум теж не вічний і минущий, але ви вже знаєте, чому я до нього прихильний. Життя е досадна пастка. Коли мисляча людина досягає змужнілості і доходить до зрілої свідомості, то вона мимоволі почуває себе ніби в пастці, з якої нема йиходу. Справді, проти її волі покликано її якоюсь випадковістю з небуття до життя… Навіщо? Хоче вона дізнатися про зміст і мету свого існування, їй не кажуть або кажуть нісенітниці; вона стукає — їй не відчиняють; до неї приходить смерть — теж проти її волі.
І ось, як у тюрмі, люди, зв’язані спільним нещастям, почувають себе легше, коли сходяться до гурту, так і в житті не помічаєш пастки, коли люди, схильні до аналізу й узагальнень, сходяться разом і діляться гордими, вільними ідеями. З цього погляду розум є насолода незамінна.
— Цілковита правда.
Не дивлячись співрозмовникові в очі, тихо і з паузами, Андрій Юхимович далі говорить про розумних людей та розмови з ними, а Михайло Авер’янович уважно слухає його і погоджується: «Цілковита правда».
— А ви не вірите в безсмертя душі? — раптом питає поштмейстер.
— Ні, шановний Михайле Авер’яновичу, не вірю й не маю підстав вірити.
— Признатися, і в мене є сумнів. А хоча, проте, в мене б таке почуття, начебто я ніколи не помру. Ой, думаю собі, старий хрін, помирати пора! А в душі якийсь голосочок: не вір, не помреш!..
На початку десятої години Михайло Авер’янович іде додому. Надіваючи в передпокої шубу, він каже, зітхаючи:
— Однак, в яку глушину занесла нас доля! Найдосадніше, що тут і помирати доведеться. Ех!..