— Андрію Юхимовичу, яке сьогодні число?
Діставши відповідь, він і білявий лікар тоном екзаменаторів, що почувають свою невмілість, стали питати в Андрія Юхимовича, який сьогодні день, скільки днів у році і чи правда, що в палаті № 6 живе визначний пророк.
У відповідь на останнє запитання Андрій Юхимович почервонів і сказав:
— Так, це хвора, але цікава молода людина.
Більше йому не ставили ніяких запитань.
Коли він у прихожій надівав пальто, військовий начальник поклав йому руку на плече і сказав, зітхаючи:
— Нам, старим, на відпочинок пора!
Вийшовши з управи, Андрій Юхимович зрозумів, що це була комісія, призначена для дослідження його розумових здібностей. Він пригадав запитання, які ставили йому, почервонів, і чомусь тепер уперше в житті йому стало до болю жаль медицину. «Боже мій, — думав він, згадуючи, як лікарі тільки що досліджували його, — адже вони так недавно слухали психіатрію, складали екзамен, — звідки ж це цілковите неуцтво? Вони й тями не мають про психіатрію!»
І вперше у житті він відчув себе ображеним і розгніваним.
Того ж дня увечері був у нього Михайло Авер’янович. Не вітаючись, поштмейстер підійшов до нього, взяв його за обидві руки і сказав схвильованим голосом:
— Дорогий мій, друже мій, доведіть мені, що ви вірите в мою щиру прихильність і вважаєте мене своїм другом… Друже мій! — І, не даючи говорити Андрієві Юхимовичу, він казав далі, хвилюючись: — Я люблю вас за освіченість і благородство душі. Слухайте мене, мій дорогий. Правила науки зобов’язують лікарів ховати від вас правду, але я по-військовому кажу щиру правду: ви недужі! Вибачте мені, мій дорогий, але це правда, це давно вже помітили всі навколо. Зараз мені лікар Євгеній Федорович казав, що для користі вашого здоров’я вам треба відпочити і розважитись. Цілковита правда! Чудово! Цими днями я беру відпустку І їду понюхати іншого повітря. Доведіть же, що ви мені друг, поїдьмо разом! Поїдьмо, згадаймо минуле.
— Я почуваю себе зовсім здоровим, — сказав Андрій Юхимович. — А їхати не можу. Дозвольте мені як-небудь інакше довести вам свою дружбу.
Їхати кудись, невідомо чого, без книжок, без Дар’юшки, без пива, різко порушити порядок життя, що встановився на 20 років, — така ідея в першу хвилину здалася йому дикою і фантастичною. Але він згадав розмову, що була в управі, і важкий настрій, що його відчув, повертаючись з, управи додому, і думка виїхати ненадовго з міста, де дурні люди вважають його божевільним, сподобалась йому.
— А ви, власне, куди маєте намір їхати? — спитав він.
— До Москви, до Петербурга, до Варшави… У Варшаві я провів п’ять найщасливіших років мого життя… Що за місто предивне! їдьмо, дорогий мій!
XIII
Через тиждень Андрієві Юхимовичу запропонували відпочити, тобто подати у відставку, до чого він поставився байдуже, а ще через тиждень він і Михайло Авер’янович уже сиділи в поштовому тарантасі і їхали до найближчої залізничної станції. Дні були холоднуваті, ясні, з голубим небом і прозорою далечінню. Двісті верст до станції проїхали за дві доби і по дорозі два рази ночували. Коли на поштових станціях подавали до чаю погано вимиті склянки або довго запрягали коней, Михайла Авер’янович багровів, трусився всім тілом і кричав: «Замовчіть! Не базікайте!» А сидячи в тарантасі, він, не перестаючи ні на хвилину, розповідав про свої подорожі по Кавказу й Царству Польському. Скільки було пригод, які зустрічі! Він говорив голосно і при цьому робив такі здивовані очі, що можна було подумати, що він брехав. До того ж, розповідаючи, він дихав в обличчя Андрієві Юхимовичу і реготав йому на вухо. Це турбувало лікаря і заважало йому думати й зосередитись.
Залізницею Їхали з ощадності в третьому класі, у вагоні для некурців. Публіка наполовину була чиста. Михайло Авер’янович скоро з усіма перезнайомився і, переходячи від лави до лави, голосно говорив, що не слід Їздити цими обурливими залізницями. Скрізь шахрайство! Інша річ верхи на коні: ушквариш за один день сто верст і потім почуваєш себе здоровим і свіжим. А неврожаї в нас від того, що висушили Пінські болота. Взагалі непорядки страшні. Він розпалювався, говорив голосно й не давав говорити іншим. Ця нескінченна балаканина впереміжку з гучним реготом і багатозначними рухами втомила Андрія Юхимовича. «Хто з нас двох божевільний? — думав він з досадою. — «Чи я, що стараюся нічим не потурбувати пасажирів, чи цей егоїст, який гадає, що він тут найрозумніший і найцікавіший, і тому нікому не дає спокою?»