У Москві Михайло Авер’янович надів військовий сюртук без погонів і штани з червоними кантами. На вулиці він ходив у військовому кашкеті і в шинелі, і солдати віддавали йому честь. Андрієві Юхимовичу тепер здавалося, що ця людина з усього папського, що в неї колись було, розтринькала все добре і залишила собі саме тільки погане. Він любив, щоб йому прислужували, навіть коли це було зовсім непотрібне. Сірники лежали перед ним на столі, і він їх бачив, але кричав слузі, щоб той подав йому сірники; при покоївці він не соромився ходити в самій білизні; лакеям, усім без винятку, навіть старим, він казав ти і, розсердившись, називав їх бовдурами і дурнями. Це, як здавалось Андрієві Юхимовичу, було по-панськи, але гидко.
Насамперед Михайло Авер’янович повів свого друга до Іверської. Він молився гаряче, з поклонами до землі і з слізьми, і, коли скінчив, глибоко зітхнув і сказав:
— Хоч і не віриш, та воно якось спокійніше, коли помолишся. Поцілуйте, голубчику!
Андрій Юхимович зніяковів і поцілував образ, а Михайло Авер’янович випнув губи і, похитуючи головою, помолився пошепки, і знову в нього на очі набігли сльози. Потім пішли до Кремля і подивилися там на Цар-пушку і Цар-дзвона і навіть пальцями їх поторкали, помилувалися краєвидом на Замоскворіччя, побували в храмі Спасителя і в Румянцевському музеї.
Обідали вони в Тестова. Михайло Авер’янович довго розглядав меню, розгладжуючи бакени, і сказав тоном гурмана, що звик почувати себе в ресторанах, як дома:
— Подивимося, чим ви нас сьогодні нагодуєте, ангеле!
XIV
Лікар ходив, дивився, їв, пив, але почуття в нього було одне: досада на Михайла Авер’яновича. Йому хотілося відпочити від друга, піти від нього, сховатись, а друг вважав за свій обов’язок не відпускати його ні на крок від себе і давати йому якнайбільше розваг. Коли ні на що було дивитися, він розважав його розмовами. Два дні терпів Андрій Юхимович, а на третій сказав своєму другові, що він хворий і хоче залишитись на цілий день дома. Друг сказав, що в такому разі і він залишається. Справді, треба відпочити, а то так і ніг не вистачить. Андрій Юхимович ліг на диван, обличчям до спинки, і, зціпивши зуби, слухав свого друга, який палко запевняв його, що Франція рано чи пізно неодмінно розіб’є Німеччину, що в Москві дуже багато шахраїв і що по зовнішньому вигляду коня не можна робити висновків про його цінність, У лікаря почалися шум у вухах і серцебиття, але попросити друга вийти або помовчати він з делікатності не наважувався. На щастя, Михайлові Авер’яновичу надокучило сидіти в номері, і він по обіді пішов прогулятись.
Залишившись сам, Андрій Юхимович нарешті відпочивав. Як приємно лежати нерухомо на дивані й усвідомлювати, що ти сам у кімнаті! Справжнє щастя неможливе без самотності. Пропащий ангел зрадив бога, мабуть, тому, що захотів самотності, якої не знають ангели. Андрій Юхимович хотів думати про те, що він бачив і чув останніми днями, але Михайло Авер’янович не йшов йому з голови. «А він же взяв відпустку і поїхав зі мною з дружби, з великодушності, — подумав лікар з досадою. — Нема нічого гіршого, як ця дружня опіка. Ось же, здається, він добрий, і великодушний, і веселун, а нудний. Нестерпно нудний. То ось же бувають люди, що завжди говорять самі тільки розумні й хороші слова, але почуваєш, що вони тупі люди».
В наступні по тому дні Андрій Юхимович удавав з себе хворого й не виходив з номера. Він лежав обличчям до спинки дивана і нудився, коли друг розважав його розмовами, або ж відпочивав, коли друга не було. Він досадував на себе за те, що поїхав, і на друга, який з кожним днем ставав усе балакучішим і розв’язнішим; настроїти свої думки на серйозний, піднесений лад йому ніяк не вдавалося. «Це мені дошкуляє дійсність, про яку казав Іван Дмитрович, — думав він, сердячись на свою дріб’язковість. — А втім, дурниці… Приїду додому і все піде по-старому…»
І в Петербурзі те ж саме: він цілими днями не виходив з номера, лежав на дивані і вставав тільки для того, щоб випити пива.
Михайло Авер’янович весь час квапив їхати до Варшави.
— Дорогий мій, чого я туди поїду? — говорив Андрій Юхимович благаючим голосом. — Їдьте самі, а мені дозвольте повернутись додому! Прошу вас!