— Це пошло! — сказав він, швидко встаючи і відходячи до вікна. — Невже ви не розумієте, що говорите пошлості?
Він хотів говорити лагідно і ввічливо, але мимоволі раптом стиснув кулаки й підніс їх вище голови.
— Облиште мене! — крикнув він не своїм голосом, червоніючи й тремтячи всім тілом. — Геть! Обидва геть, обидва!
Михайло Авер’янович і Хоботов підвелись і вп’ялися в нього очима, спочатку здивовано, потім із страхом.
— Обидва геть! — усе ще кричав далі Андрій Юхимович. — Тупі люди! Дурні люди! Не треба мені ні дружби, ні твоїх ліків, тупий чоловіче! Пошлість! Гидота!
Хоботов і Михайло Авер’янович, розгублено переглядаючись, позадкували до дверей і вийшли в сіни. Андрій Юхимович схопив пляшку з бромистим калієм і шпурнув їм услід; пляшечка з дзенькотом розбилася об поріг.
— Забирайтесь до дідька! — крикнув він плачучим голосом, вибігаючи в сіни. — До дідька!
Коли гості пішли, Андрій Юхимович, тремтячи, як у лихоманці, ліг на диван і довго ще повторював:
— Тупі люди! Дурні люди!
Коли він заспокоївся, то насамперед йому спало на думку, що бідному Михайлові Авер’яновичу тепер, мабуть, страшенно соромно й важко на душі, і що все це жахливо. Ніколи раніше не траплялось нічого такого. Де ж розум і такт? Де розуміння речей і філософська байдужість?
Лікар цілу ніч не міг заснути від сорому й досади на себе, а ранком, годині о десятій, пішов до поштової контори й перепросив поштмейстера.
— Не згадуватимемо того, що сталося, — сказав, зітхаючи, зворушений Михайло Авер’янович, міцно потискуючи йому руку. — Хто старе споминає, той добра не має. Любавкін! — раптом крикнув він так голосно, що всі листоноші і відвідувачі здригнулися. — Подай стільця! А ти підожди! — крикнув він до жінки, яка крізь грати подавала йому рекомендованого листа. — Хіба не бачиш, що я зайнятий? Не будемо згадувати старого, — казав далі вія ніжно, звертаючись до Андрія Юхимовича. — Сідайте, прошу вас, мій дорогий.
Він з хвилину мовчки погладжував собі коліна і потім сказав:
— У мене й на думці не було ображатися на вас. Хвороба — не свій брат, я розумію. Ваш припадок налякав нас учора з лікарем, і ми довго потім говорили про вас. Дорогий мій, чому ви не хочете серйозно взятися до вашої хвороби? Хіба ж можна так? Вибачте за дружню одвертість, — зашепотів Михайло Авер’янович, — ви живете в найнесприятливіших умовах: тіснота, бруд, догляду за вами нема, лікуватись нема за що… Дорогий мій друже, благаємо вас разом з лікарем від усього серця, послухайте нашої ради: лягайте в лікарню! Там і харч здоровий, і догляд, і лікування. Євгеній Федорович хоч і моветон, між нами кажучи, але знавець, на нього можна цілком покластися. Він дав мені слово, що візьметься за вас.
Андрій Юхимович був зворушений щирим співчуттям і слізьми, що раптом заблищали на щоках у поштмейстера.
— Шановний, не вірте! — зашепотів він, прикладаючи руки до серця. — Не вірте їм! Це обман! Хвороба моя тільки в тому, що за двадцять років я знайшов у всьому місті тільки одну розумну людину, але й та божевільна. Хвороби нема ніякої, а просто я потрапив у зачароване коло, з Якого нема виходу. Мені однаково, я до всього готовий.
— Лягайте в лікарню, дорогий мій.
— Мені однаково, хоч у яму.
— Дайте, голубчику, слово, що ви будете слухатись у всьому Євгенія Федоровича.
— Будь ласка, даю слово. Але, повторюю, шановний, я потрапив у зачароване коло. Тепер усе, навіть щире співчуття моїх друзів, сходить до одного — до моєї загибелі. Я гину і маю мужність усвідомлювати це.
— Голубчику, ви видужаєте.
— Для чого це говорити! — сказав Андрій Юхимович роздратовано. — Рідко яка людина під кінець життя не зазнає того самого, що я тепер. Коли вам скажуть, що у вас що-небудь подібне до поганих нирок і збільшеного серця, і ви станете лікуватись, або скажуть, що ви божевільний чи злочинець, тобто, одним словом, коли люди раптом звернуть на вас увагу, то знайте, що ви потрапили в зачароване коло, з якого вже не вийдете. Будете намагатись вийти і ще більше заблудитесь. Здавайтесь, бо ніякі зусилля людські вже не врятують вас. Так мені здається.
Тим часом біля грат товпилася публіка. Андрій Юхимович, щоб це заважати, встав і почав прощатися. Михайло Авер’янович ще раз узяв з нього слово честі й провів до надвірних дверей.
Того ж дня, надвечір, до Андрія Юхимовича несподівано зайшов Хоботов у кожушку й високих чоботях і сказав таким тоном, начебто вчора нічого не трапилось: