Були страшні і місяць, і тюрма, і цвяхи на паркані, і далеке полум’я на костопальному заводі. Позаду почулося зітхання. Андрій Юхимович оглянувся й побачив людину з блискучими зірками й орденами на грудях, що усміхалась і лукаво підморгувала оком. І це здалося страшним.
Андрій Юхимович запевняв себе, що в місяці і в тюрмі нема нічого особливого, що і психічно здорові люди носять ордени і що все згодом згниє й перетвориться на глину, але розпач раптом опанував його, він ухопився обома руками за грати й з усієї сили струснув їх. Міцні грати не подалися.
Потім, щоб не так було страшно, він пішов до постелі Івана Дмитровича і сів.
— Я занепав духом, дорогий мій, — пробурмотів він, тремтячи і витираючи холодний піт. — Занепав духом.
— А ви пофілософствуйте, — сказав насмішкувато Іван Дмитрович.
— Боже мій, боже мій… Так, так… Ви якось зволили казати, що в Росії нема філософії, але філософствують усі, навіть дрібнота. Але від філософствування дрібноти нікому нема шкоди, — мовив Андрій Юхимович таким тоном, начебто хотів заплакати й розжалобити. — Навіщо ж, дорогий мій, цей зловтішний сміх? І як же не філософствувати цій дрібноті, коли вона не задоволена? Розумній, освіченій, гордій, волелюбній людині, подобі божій, нема іншого виходу, як іти лікарем у брудне, дурне маленьке місто, і все життя банки, п’явки, гірчичники! Шарлатанство, вузькість, пошлість! О боже мій!
— Ви мелете дурниці. Якщо в лікарі гидко, ішли б у міністри.
— Нікуди, нікуди не можна. Слабкі ми, дорогий… Був я байдужий, бадьоро й розсудливо міркував, а досить було тільки, щоб життя грубо доторкнулось до мене, як я занепав духом… прострація… Слабкі ми, паскудні ми… І ви теж, дорогий мій. Ви розумний, благородний, з молоком матері всмоктали добрі пориви, але тільки вступили в життя, як утомились і захворіли… Слабкі, слабкі!
Щось іще невідчепне, крім страху і почуття кривди, гнітило Андрія Юхимовича весь час, як настав вечір. Нарешті він збагнув, що це йому хочеться пива і курити.
— Я вийду звідси, дорогий мій, — сказав він. — Скажу, щоб сюди світла дали… Не можу так… несила…
Андрій Юхимович пішов до дверей і відчинив їх, але зразу ж Микита схопився й загородив йому дорогу.
— Куди ви? Не можна, не можна! — сказав він. — Пора спати!
— Та я тільки на хвилинку, по двору пройтись! — сторопів Андрій Юхимович.
— Не можна, не можна, не велено! Самі знаєте.
Микита зачинив двері й притулився до них спиною.
— Але, якщо я вийду звідси, що кому станеться від цього? — спитав Андрій Юхимович, знизуючи плечима. — Не розумію! Микито, я повинен вийти! — сказав він тремтячим голосом. — Мені треба!
— Не заводьте непорядків, негарно! — сказав повчально Микита.
— Це чорт знає що таке! — скрикнув раптом Іван Дмитрович і схопився. — Яке він має право не пускати? Як вони сміють тримати нас тут? У законі, здається, ясно сказано, що ніхто не може бути позбавлений волі без суду! Це насильство! Сваволя!
— Звичайно, сваволя! — сказав Андрій Юхимович, підбадьорений криком Івана Дмитровича. — Мені треба, я повинен вийти! Він не має права! Відпусти, тобі кажуть!
— Чуєш, тупа тварино! — крикнув Іван Дмитрович і постукав кулаком у двері. — Відчини, а то двері виламаю! Шкуродер!
— Відчини! — крикнув Андрій Юхимович, тремтячи всім тілом. — Я вимагаю!
— Поговори ще! — відповів за дверима Микита. — Поговори!
— Принаймні піди поклич сюди Євгенія Федоровича! Скажи, що я прошу його зайти… на хвилину! Завтра вони самі прийдуть.
— Ніколи нас не випустять! — говорив тим часом Іван Дмитрович. — Згноять нас тут! О господи, невже і справді на тому світі нема пекла, і ці негідники будуть помилувані? Де ж справедливість? Відчини, негіднику, я задихаюсь! — крикнув він сиплим голосом і навалився на двері. — Я розтовчу собі голову! Убивці!
Микита швидко відчинив двері, грубо, обома руками і коліном, відіпхнув Андрія Юхимовича, потім замахнувся й ударив його кулаком в обличчя. Андрієві Юхимовичу здалося, що величезна солона хвиля накрила його з головою й потягла до ліжка; справді, в роті було солоно: мабуть, з зубів пішла кров. Він, наче бажаючи випливти, замахав руками й ухопився за чиєсь ліжко і в цей час відчув, що Микита двічі вдарив його в спину.
Голосно скрикнув Іван Дмитрович. Мабуть, і його били.