Коли читали євангеліє, люди раптом заворушилися, даючи дорогу поміщицькій сім’ї: увійшли дві дівчини в білих сукнях, у крислатих капелюшках, і з ними повний, рожевий хлопчик у матроському костюмі. Їх поява розчулила Ольгу; вона з першого погляду вирішила, що це — порядні, освічені і вродливі люди. А Мар я дивилася на них спідлоба, похмуро, засмучено, начебто це ввійшли не люди, а страховища, які могли б розчавити її, якби вона не оступилась.
А коли диякон виголошував що-небудь басом, то їй кожного разу вчувався вигук: «Ма-ар’є!» — і вона здригалась.
III
На селі дізналися про приїзд гостей, і вже після обідні до хати набилося багато люду. Прийшли і Леоничеви, і Матвєїчеви, і Ільїчови довідатись про своїх родичів, що служили в Москві. Усіх Жуковських хлопців, що знали грамоти, відвозили до Москви і віддавали там тільки в офіціанти та в коридорні (як із села, що по той бік річки, віддавали тільки в пекарі), і так повелося давно, ще за кріпацтва, коли якийсь Лука Іванович, Жуковський селянин, тепер уже легендарний, що служив буфетником в одному з московських клубів, приймав до себе на службу тільки своїх земляків, а ці, входячи в силу, виписували своїх родичів і влаштовували їх у трактири і ресторани; і з того часу село Жуково інакше вже не називали навколишні жителі, як Хамське, або Холуївка. Миколу одвезли до Москви, коли було йому одинадцять років, і влаштував його на роботу Іван Макарович, з сім’ї Матвєїчевих, що служив тоді капельдинером у саду «Ермітаж». І тепер, звертаючись до Матвєїчевих, Микола говорив повчально:
— Іван Макарович — мій благодійник, і я повинен за нього богу молитись день і ніч, бо ж через нього став я хорошою людиною.
— Батечку ти мій, — промовила сльозливо висока стара жінка, сестра Івана Макаровича, — і нічого про них, голубчика, не чути.
— Зимою служив він в Омона, а нинішній сезон, була чутка, десь за містом, у садах… Постарів! Перше, бувало, літнім ділом приносив додому карбованців по десять у день, а тепер всюди діла стали тихі, поневіряється старенький.
Старі жінки і молодиці дивились на Миколині ноги, взуті у валянки, і на його бліде обличчя й говорили сумно:
— Не добувач ти, Миколо Осиповичу, не добувач! Де там!
І всі голубили Сашу. Їй вже минуло десять років, але вона була мала на зріст, дуже худа, і на вигляд їй можна було дати років з сім, не більше. Серед інших дівчаток, засмаглих, погано обстрижених, одягнених у довгі вилинялі сорочки, вона, біленька, з великими темними очима, з червоною стрічечкою в косах, здавалася кумедною, наче це було звірятко, що його спіймали в полі і принесли до хати.
— Вона в мене й читати може! — похвалилась Ольга, ніжно дивлячись на свою дочку. — Почитай, дитинко! — сказала вона, дістаючи з кутка євангеліє. — Ти почитай, а православні послухають.
Євангеліє було старе, важке, в шкіряних палітурках, з заяложеними краями, і від нього запахло так, ніби в хату увійшли ченці. Саша підвела брови й почала голосно, співуче:
— «Отшедшим вже їм, се апгел господень… во снє явився Іосифу, глаголя: «Востав поїми отроча і матір його.
— Отроча і матір його, — повторила за нею Ольга і вся розчервонілась від хвилювання.
— «І бєжі во Єгипет… І буді тамо, дондеже реку ті…»
При слові «дондеже» Ольга не стрималась і заплакала.
На неї дивлячись, схлипнула Мар’я, далі сестра Івана Макаровича. Старий закашлявся і заметушився, щоб дати онуці гостинця, але нічого не знайшов і тільки махнув рукою. І коли читання скінчилося, сусіди розійшлись по домівках, зворушені і дуже задоволені з Ольги і Саші.
З нагоди свята родина була цілий день дома. Стара, яку і чоловік, і невістки, і внуки, всі однаково називали бабкою, старалася все робити сама; сама топила піч і ставила самовар, сама навіть ходила на оденки і потім нарікала, що її замучили роботою. І все вона турбувалася, щоб хто не з’їв зайвого шматка, щоб старий і невістки не сиділи без роботи. То вчувалося їй, що трактирникові гуси йдуть задвірками на її город, і вона вибігала з хати з довгою палицею і потім з півгодини пронизливо кричала коло своєї капусти, чахлої й миршавої, як вона сама; то їй здавалося, що ворона добирається до курчат, і вона з лайкою кидалась на ворону. Сердилась і бурчала вона з ранку до вечора і часто здіймала такий крик, що на вулиці спинялися прохожі.
Із своїм старим вона поводилась неласкаво, називала його то лежнем, то холерою. То був нестатечний, ненадійний мужик, і, може, якби вона не підганяла його раз у раз, то він не робив би зовсім, а тільки сидів би на печі та розмовляв. Він подовгу розповідав синові про якихось своїх ворогів, жалівся на кривди, яких він нібито зазнавав щодня від сусідів, і нудно було його слухати.