— Як мені стало смішно! — сказала Саша в захопленні.
Вони обидві пішли нагору, щоб скотитися ще раз, але в цей час почувся знайомий верескливий голос. Ой, як це жахливо! Бабка, беззуба, кощава, горбата, з коротким сивим волоссям, що маяло на вітрі, довгою палицею гнала від городу гусей і кричала:
— Всю капусту витовкли, окаянні, щоб ви виздихали, тричі анафеми, кляті, немає на вас загибелі!
Вона побачила дівчаток, кинула палицю, підняла лозину і, схопивши Сашу за шию пальцями, сухими й твердими, як рогачики, стала її шмагати. Саша плакала від болю і страху, а в цей час гусак, перехиляючись з ноги на ногу і витягши шию, підійшов до старої і просичав щось, і коли він вернувся до свого табуна, то всі гуски схвально привітали його: го-го-го! Потім бабка заходилася шмагати Мотьку, і при цьому в Мотьки знову задерлася сорочка. В розпачі, голосно плачучи, Саша пішла до хати, щоб поскаржитись; за нею йшла Мотька, яка теж плакала, але басом, не витираючи сліз, і обличчя в неї було вже таке мокре, начебто вона вмочила його в воду.
— Батечку мій! — здивувалась Ольга, коли обидві вони ввійшли до хати. — Царице небесна!
Саша почала розказувати, і в цей час з пронизливим криком і з лайкою увійшла бабка, розсердилась Фекла, і в хаті зчинився галас.
— Нічого, нічого! — втішала Ольга, бліда, збентежена, гладячи Сашу по голові. — Вона — бабуся, на неї гріх сердитись. Нічого, дитинко.
Микола, що був уже змучений оцим повсякчасним криком, голодом, чадом, смородом, що вже ненавидів і зневажав бідність, що соромився перед дружиною і дочкою за своїх батька і матір, звісив з печі ноги й промовив роздратовано, плаксивим голосом, звертаючись до матері:
— Ви не можете її бити! Ви не маєте ніякого повного права її бити!
— Ну, здихаєш там на печі, ледащо! — крикнула на нього Фекла із злобою. — Принесла вас сюди лиха година, дармоїдів.
І Саша, і Мотька, і всі дівчатка, скільки їх було, забились на печі в куток, за спину Миколи, і звідти слухали все те мовчки, злякано, і чути було, як стукали їхні маленькі серця. Коли в родині є хворий, що хворіє вже давно і безнадійно, то бувають такі тяжкі хвилини, коли всі близькі боязко, потай, в глибині душі бажають його смерті; і тільки самі діти бояться смерті рідної людини і при думці про неї завжди почувають жах. І тепер дівчатка, затаївши подих, з сумним виразом на обличчях, дивились на Миколу і думали про те, що він скоро помре, і їм хотілось плакати і сказати йому що-небудь ласкаве, жалісне.
Він тулився до Ольги, наче шукаючи в неї захисту, і говорив їй тихо, тремтячим голосом:
— Олю, люба, не можу я більше тут. Несила мені. Бога ради, ради Христа небесного, напиши ти своїй сестриці Клавдії Абрамівні, хай продає і заставляє все, що є в неї, хай висилає грошей, ми виїдемо звідси. Ох, господи, — казав він далі з тугою, — хоч би одним оком на Москву глянути! Хоч би вона приснилась мені, матінка!
А коли настав вечір і в хаті стемніло, то стало так тоскно, що важко було вимовити слово. Сердита бабка намочила житніх скоринок у мисці і смоктала їх довго, цілу годину. Мар’я, видоївши корову, принесла відро з молоком і поставила на лаву: потім бабка переливала молоко з відра в глечики, теж довго, не поспішаючи, як видно, вдоволена, що тепер, у спасівку, ніхто не їстиме молока і воно все залишиться. І тільки трішки, краплину, вона налила в блюдечко для Феклиного немовляти. Коли вона і Мар’я понесли глечики в погрібник, Мотька раптом стрепенулась, злізла з печі і, підійшовши до лави, де стояла дерев’яна миска, хлюпнула в неї молока з блюдечка.
Бабка, вернувшись до хати, заходилася знову коло своїх скоринок, а Саша і Мотька, сидячи на печі, дивились на неї, і їм було приємно, що вона поскоромилась і тепер уже піде в пекло. Вони втішились і лягли спати, і Саша, засинаючи, уявляла страшний суд: горіло у великій печі, на зразок гончарної, і нечистий дух з рогами, як у корови, весь чорний, гнав бабку у вогонь довгою палицею, як ото недавно вона сама гнала гусей.
V
На першу пречисту, об одинадцятій годині вечора, дівчата і хлопці, що гуляли внизу на лузі, раптом здійняли крик і вереск й побігли в напрямі до села; і ті, що сиділи вгорі, над кручею, в першу хвилину ніяк не могли зрозуміти чого.
— Пожежа! Пожежа! — розлігся внизу розпачливий крик. — Горимо!