— Не давайте валити! — почулися в юрбі суворі голоси. — Не давай!
Кир’як подався до хати з рішучим виглядом, начебто бажаючи не дати приїжджим валити, але один з робітників повернув його назад і вдарив по шиї. Почувся сміх, робітник ще раз ударив, Кир’як упав і рачки поліз назад в юрбу.
Прийшли з того боку дві гарні дівчини в капелюшках, — мабуть, сестри студента. Вони стояли оддалік і дивились на пожежу. Порозкидані колоди вже не горіли, але дуже куріли; студент, працюючи кишкою, спрямовував струмінь то на ці колоди, то на мужиків, то на молодиць, що носили воду.
— Жорж! — кричали йому дівчата докірливо і з тривогою. — Жорж!
Пожежа закінчилася. І тільки коли стали розходитись, помітили, що вже світанок, що всі бліді, трохи смугляві, — де завжди так здається рано-вранці, коли на небі згасають останні зорі. Розходячись, мужики сміялись і жартували з кухаря генерала Жукова та з шапки, що згоріла; їм уже хотілося обернути пожежу на жарт, і начебто навіть було шкода, що пожежа так скоро скінчилася.
— Ви, пане, добре гасили, — сказала Ольга до студента. — Вас би до нас, у Моркву; там, вважай, кожного дня пожежа.
— А ви хіба з Москви? — спитала одна з панночок.
— А так. Мій чоловік служив у «Слов’янському базарі». А це моя дочка, — показала вона на Сашу, яка змерзла й тулилась до неї. — Теж московська.
Обидві панночки сказали щось по-французьки студентові, і той подав Саші двогривеник. Старий Осип бачив це, і на обличчі в нього раптом заясніла надія.
Дякувати богу, ваше високоблагородіє, вітру не було, — сказав він, звертаючись до студента, — а то погоріли б враз. Ваше високоблагородіє, панове хороші, — додав він сором’язливо, тоном нижче, — світанок холодний, погрітись би… на півпляшечки з вашої милості.
Йому нічого не дали, і він, крякнувши, поплентався дот дому. Ольга потім стояла на краю й дивилась, як обидва вози переїжджали річку вбрід, як лугом ішли пани; їх на тому боці чекав екіпаж. А прийшовши в хату, вона розказувала чоловікові з захопленням:
— Та такі хороші! Та такі гарні! А панночки — як херувимчики.
— Щоб їх розірвало! — промовила сонна Фекла із злобою.
VI
Мар’я вважала себе нещасливою й говорила, що їй дуже хочеться вмерти; а Феклі, навпаки, було до смаку все це Життя: і бідність, і неохайність, і невгамовна сварка. Вона їла, що давали, не перебираючи; спала, де й на чому доведеться; помиї виливала коло самого ганку: вихлюпне з порога та ще й пройде босими ногами по калюжі. І вона з першого ж дня зненавиділа Ольгу і Миколу саме за те, Що їм не подобалося це життя.
— Подивлюся, що ви тут їсти будете, дворяни московські! — говорила вона зловтішно. — Подивлю-усь!
Одного разу вранці, — це було вже на початку вересня, — Фекла принесла знизу двоє відер води, рожева від холоду, здорова, гарна; у той час Мар’я і Ольга сиділи за столом і пили чай.
— Чай та цукор! — промовила Фекла глузливо. — Пані які, — додала вона, ставлячи відра, — моду собі завели кожен день чай пити. Диви-но, щоб не роздуло вас од чаю! — казала вона далі, дивлячись з ненавистю на Ольгу. — Наїла в Москві пухлу пику, товстуля!
Вона замахнулась коромислом і вдарила Ольгу по плечу, аж обидві невістки тільки руками сплеснули й промовили:
— Ох, лишенько!
Потім Фекла пішла на річку прати білизну і цілу дорогу лаялась так голосно, що чути було в хаті.
Пройшов день. Настав довгий осінній вечір. У хаті мотали шовк; мотали всі, крім Фекли: вона подалась за річку. Шовк брали на ближній фабриці, і вся сім’я заробляла на ньому небагато — копійок з двадцять на тиждень.
— За панів краще було, — говорив старий, мотаючи шовк. — І робиш ти, і їси, і спиш, усе в свій час. На обід щі тобі та каша, на вечерю теж щі та каша. Огірків і капусти було досхочу: їж добровільно, скільки душа хоче. І строгості було більше. Усяк себе глядів.
Світила тільки одна лампочка, що горіла тьмяно і чаділа. Коли хто-небудь заступав лампочку і велика тінь падала на вікно, то видно було яскраве місячне світло. Старий Осип розповідав не поспішаючи про те, як жили перед волею, як в оцих самих місцях, де тепер живеться так нудно і бідно, полювали з гончаками, з хортами, з псковичами і під час облав мужиків напували горілкою, як у Москву ходили цілі валки з різаною птицею для молодих панів, як лихих карали різками або засилали в тверську вотчину, а добрих нагороджували. І бабка теж розповідала дещо. Вона все пам’ятала, геть усе. Вона розповіла про свою пані, добру, богобоязливу жінку, в якої чоловік був гультяй і розпусник і в якої всі дочки повиходили заміж бог знає як: одна вийшла за п’яницю, друга — за міщанина, третю — викрали потай (сама бабка, яка була тоді дівчиною, допомагала викрадати), і всі вони скоро померли з горя, як і їхня мати. І, згадавши про те, бабка аж поплакала трохи.