Старий крякнув, узяв шапку і пішов до старости. Вже темніло. Антип Сєдельников паяв щось біля печі, надимаючи щоки; було чадно. Діти його, худі, невмивані, не кращі за чикільдєєвських, вовтузились на підлозі; негарна, веснянкувата ланка з великим животом мотала шовк. Це була нещасна, вбога сім’я, і тільки сам Антип мав вигляд молодця і красуня. На лаві вряд стояло п’ять самоварів. Старий помолився на Баттенберга і сказав:
— Антипе, змилуйся, віддай самовар! Христа ради!
— Принеси три карбованці, тоді й одержиш.
— Несила мені!
Антип надимав щоки, вогонь гув і шипів, одсвічуючи на самоварах. Старий пом’яв шапку і сказав подумавши:
— Віддай!
Смаглявий староста здавався вже зовсім чорним і скидався на чаклуна; він обернувся до Осипа і промовив суворо й швидко:
— Від земського начальника все залежне. В адміністративному засіданні двадцять шостого числа можеш заявити привід до свого незадоволення словесно чи на папері.
Осип нічого не зрозумів, він задовольнився цим і пішов додому.
Днів через десять знову приїжджав становий, побув з годину й поїхав. У ті дні погода стояла вітряна, холодна; річка давно вже замерзла, а снігу все не було, і люди замучилися без дороги. Якось у свято перед вечором сусіди зайшли до Осипа посидіти, побалакати. Розмовляли поночі, бо працювати було гріх і світла не світили. Були деякі новини, досить неприємні. Так, у двох чи в трьох хатах забрали за недоїмку курей і відіслали до волосного правління, і там вони поздихали, бо їх ніхто не годував; забрали овець, і, поки везли їх, зв’язаних, перекладаючи в кожному селі на нові підводи, одна здохла. І тепер вирішували питання: хто винен?
— Земство! — казав Осип. — Хто ж!
— Звісно, земство.
Земство обвинувачували за все — і за недоїмки, і за утиски, і за неврожаї, хоч ніхто не знав, що означає земство. І це повелося з того часу, як багаті мужики, що мають свої фабрики, крамниці і заїзди, побували в земських гласних, залишились незадоволені і потім по своїх фабриках стали лаяти земство.
Поговорили про те, що бог не дає снігу: возити дрова треба, а по грудках ні їздити, ні ходити. Перше, років п’ятнадцять-двадцять тому і раніше, розмови в Жукові були значно цікавіші. Тоді в кожного старика був такий вигляд, начебто він беріг якусь таємницю, щось знав і чогось чекав; говорили про грамоту з золотою печаткою, про переділи, про нові землі, про скарби, натякали на щось; а тепер у жуковичан не було ніяких таємниць, усе їхнє життя було як на долоні, у всіх на видноті, і могли вони говорити тільки про злидні і про харчі, про те, що нема снігу…
Помовчали. І знову згадали про курей і овець і стали вирішувати, хто винен.
— Земство! — промовив похмуро Осип. — Хто ж!
VIII
Парафіяльна церква була за шість верст, у Косогорові, і в ній бували тільки тоді, коли треба було хрестити, вінчатись чи хоронити; а молитись ходили за річку. У свята, в гарну погоду, дівчата прибирались і йшли юрбою до церкви, і було весело дивитись, як вони в своїх червоних, жовтих і зелених вбраннях ішли через луки: а в негоду всі сиділи дома. Говіли в парафіяльній Церкві. З тих, хто у великий піст не встигав одговітися, батюшка на великоднім тижні, обходячи з хрестом хати, брав по 15 копійок.
Старий не вірив у бога, бо майже ніколи не думав про нього; він визнавав надприродне, але вважав, що це може стосуватися самого тільки жіноцтва, і коли говорили при ньому про релігію або про чудесне і запитували його про що-небудь, він казав неохоче, чухаючись:
— А хто ж його знає!
Бабка вірила, але якось невиразно; все перемішалося в її пам’яті, і ледве вона починала думати про гріхи, про смерть, про спасіння душі, як злидні і клопіт перехоплювали її думку, і вона зразу ж забувала, про що думала.
Молитов вона не пам’ятала І звичайно вечорами, перед тим як спати, ставала перед образами й шепотіла: