— Казанській божій матері, Смоленській божій матері, Троєручиці божій матері…
Мар’я і Фекла хрестилися, говіли щороку, але нічого не розуміли. Дітей не вчили молитися, нічого не говорили їм про бога, не прищеплювали ніяких правил і тільки забороняли в піст їсти скоромне. В інших сім’ях було майже те саме: мало хто вірив, мало хто розумів. А тим часом усі любили святе письмо, любили ніжно, побожно, але не було книг, нікому було читати і пояснювати, і за те, що Ольга іноді читала євангеліє, її поважали, і всі говорили їй і Саші «ви».
Ольга часто ходила на храмові свята і молебні в сусідні села і в повітове місто, в якому було два монастирі і двадцять сім церков. Вона була неуважна і, поки ходила на прощу, зовсім забувала про сім’ю і, тільки коли верталась додому, раптом радісно виявляла, що в неї є чоловік і дочка, і тоді казала, усміхаючись і сяючи:
— Бог милості прислав!
Те, що діялось на селі, здавалось їй огидним і мучило її. На Іллю пили, на пречисту пили, на здвиження пили. На покрову в Жукові було храмове свято, і мужики з цієї нагоди пили три дні; пропили 50 карбованців громадських грошей і потім ще з усіх дворів збирали на горілку. Першого дня в Чикільдєєвих зарізали барана і їли його ранком, в обід і ввечері, їли багато, і потім ще вночі діти вставали попоїсти. Кир’як усі три дні був страшенно п’яний, пропив усе, навіть шапку і чоботи, і так бив Мар’ю, що її відливали водою. А потім усім було соромно й нудно.
А втім, і в Жукові, у цій Холуївці, відбувалося раз справжнє, урочисте релігійне свято. Було це в серпні, коли по всьому повіту, з села в село, носили живоносну. В той день, коли її чекали в Жукові, було тихо і хмарно. Дівчата ще зранку пішли назустріч іконі в своїх яскравих ошатних вбраннях і принесли її надвечір, з процесією, з півчою, і в цей час за річкою дзвонили в усі дзвони. Величезний натовп своїх і чужих затопив вулицю: гомін, курява, тиснява… І старий, і бабка, і Кир’як — усі простягали руки до ікони, жадібно дивилися на неї й говорили плачучи:
— Заступнице, матінко! Заступнице!
Всі начебто раптом зрозуміли, що між землею і небом не порожньо, що не все ще захопили багаті і дужі, що в ще захист від кривди, від рабської неволі, від тяжких, пестернних злиднів, від страшної горілки.
— Заступнице, матінко! — ридала Мар’я. — Матінко!
Але одправили молебень, понесли далі ікону, і все пішло по-старому, і знову залунали з трактиру грубі, п’яні голоси.
Смерті боялись тільки багаті мужики, які чим більше багатіли, то менше вірили в бога і в спасіння душі і тільки від страху перед кінцем земним, на всякий випадок, ставили свічки і правили молебні. А мужики бідніші не боялися смерті. Старому і бабці казали просто в вічі, що вони зажились, що їм вмирати пора, і вони нічого. Не соромились говорити при Миколі Феклі, що коли Микола помре, то її чоловікові, Денису, вийде пільга — вернуть із служби додому. А Мар’я не тільки не боялася смерті, а навіть жалкувала, що вона так довго не приходить, і була рада, коли в неї вмирали діти.
Смерті не боялися, зате до всіх хвороб ставилися з перебільшеним страхом. Досить було дрібниці — розладу шлунка, легкої остуди, як бабка вже лягала на піч, закутувалась і починала стогнати голосно й безперервно: «Вмира-а-аю!» Старий поспішав за попом, і бабку причащали й робили маслосвяття. Дуже часто говорили про застуду, про глисти, про жовна, що ходять в животі і підступають до серця. Найбільше боялись застуди і тому навіть літом одягалися тепло і грілись на печі. Бабка любила лікуватись і часто їздила до лікарні, де казала, що їй не сімдесят, а п’ятдесят вісім років; вона гадала, що коли лікар дізнається про її справжній вік, то не лікуватиме її і скаже, що їй час умирати, а не лікуватись. До лікарні звичайно виїжджала вона рано-вранці, забравши з собою двох чи трьох дівчаток, і поверталась увечері, голодна і сердита, — з краплями для «себе та мазями для дівчаток. Раз возила вона й Миколу, і він потім тижнів зо два приймав краплі і казав, що йому стало легше.
Бабка знала всіх лікарів, фельдшерів і знахарів на тридцять верст кругом, і жоден їй не подобався. На покрову, коли священик обходив з хрестом хати, дячок сказав їй, що в місті біля острогу живе дідок, колишній військовий фельдшер, який лікує дуже добре, і порадив їй звернутися до нього. Бабка послухала. Коли випав перший сніг, вона поїхала до міста й привезла дідка, бородатого, довгополого вихреста, в якого все обличчя було вкрите синіми жилками. Якраз у той час у хаті робили поденні: старий кравець у страшних окулярах краяв з лахміття жилетку і два молоді парубки збивали з повсті валянки; Кир’як, якого звільнили за пияцтво і який жив тепер дома, сидів поряд з кравцем і лагодив хомут. І в хаті було тісно, душно й сморідно. Вихрест оглянув Миколу і сказав, що конче треба поставити банки.