Провівши версти зо три, Мар’я попрощалася, потім стала навколішки й заголосила, припадаючи обличчям до землі:
— Знов я сама зосталася, бідна моя голівонько, бідна, нещаслива…
І довго вона так голосила, і довго ще Ользі і Саші видно було, як вона, стоячи навколішки, усе кланялась комусь убік, обхопивши руками голову, і над нею літали граки.
Сонце піднялось високо, стало жарко. Жуково залишилось далеко позаду. Ішли вони охоче, і Ольга і Саша скоро забули і про село, і про Мар’ю, їм було весело, і все розважало їх. То курган, то ряд телеграфних стовпів, які один за одним ідуть невідомо куди, зникаючи на обрії, і дріт гуде таємниче; то видно здаля хуторець, весь у зелені, повіває від нього вільгістю і коноплями, і здається чомусь, що там живуть щасливі люди; то кінський кістяк самотньо біліє в полі. А жайворонки заливаються невгамовно, перегукуються перепели; і деркач кричить так, ніби й справді хтось смикає за стару залізну клямку.
Опівдні Ольга і Саша прийшли у велике село. Тут на широкій вулиці зустрівся їм кухар генерала Жукова, дідок. Йому було жарко, і спітніла, червона лисина його сяяла проти сонця. Він і Ольга не впізнали одне одного, потім оглянулись водночас, впізнали і, не сказавши й слова, пішли далі кожне своєю дорогою. Зупинившись біля хати, яка здавалася заможнішою й новішою, перед розчиненими вікнами Ольга поклонилась і сказала гучно тонким, співучим голосом:
— Православні християни, подайте милостиню, Христа ради, що ласка ваша, родителям вашим царство небесне, вічний спокій.
— Православні християни, — заспівала Саша, — подайте, Христа ради, що ласка ваша, царство небесне…
1897
ВИШНЕВИЙ САД
Комедія на чотири дії
ДІЙОВІ ОСОБИ:
Раневська Любов Андріївна, поміщиця.
Аня, її дочка, 17 років.
Варя, її приймачка, 24 років.
Гаєв Леонід Андрійович, брат Раневської.
Лопахін Єрмолай Олексійович, купець.
Трофимов Петро Сергійович, студент.
Симеонов-Пищик Борис Борисович, поміщик.
Шарлотта Іванівна, гувернантка.
Єпіходов Семен Пантелеймонович, конторник.
Дуняша, покоївка.
Фірс, лакей, старик 87 років.
Яша, молодий лакей.
Перехожий.
Начальник станції.
Поштовий чиновник.
Гості, слуги.
Дія відбувається в маєтку Л. А. Раневської.
Кімната, яка й досі називається дитячою. Одні з дверей ведуть до Аниної кімнати. Світанок, незабаром зійде сонце. Вже травень, цвітуть вишні, але в саду холодно, приморозок. Вікна в кімнаті зачинені.
Входять Дуняша з свічкою і Лопахін з книжкою в руці.
Лопахін. Прийшов поїзд, слава богу. Котра година?
Дуняша. Скоро друга. (Гасить свічку). Видно вже.
Лопахін. На скільки ж це спізнився поїзд? Години на дві принаймні (Позіхає і потягується). А я, бач який, таку дурницю утнув! Навмисне приїхав сюди, щоб на станції зустріти, і на тобі — проспав… Сидячи заснув. Досада… Хоч би ти мене розбудила.
Дуняша. Я думала, що ви поїхали. (Прислухається). Ось, здається, вже їдуть.
Лопахін (прислухається). Ні… Багаж одержати, те, се…
Пауза.
Любов Андріївна прожила за кордоном п’ять років, не знаю, яка вона тепер стала… Хороша вона людина. Легка, проста людина. Пам’ятаю, коли я був хлопчиком років п’ятнадцяти, мій батько покійний — він тоді тут на селі в крамниці торгував — ударив мене в лице кулаком, кров пішла з носа… Ми тоді разом прийшли чогось у двір, і він напідпитку був. Любов Андріївна, як зараз пам’ятаю, ще молоденька, така худенька, підвела мене до умивальника, ось у цій самій кімнаті, в дитячій. «Не плач, каже, мужичок, до весілля загоїться…»
Пауза.
Мужичок… Батько мій, правду кажучи, мужик був, а на мені ось біла жилетка, жовті черевики. Із свинячим писком та в калачний ряд… Тільки і того, що багатий, грошей до біса, а коли подумати й розібратися, то мужик мужиком… (Гортає книжку). Читав ось книжку і нічогісінько не зрозумів. Читав і заснув.
Пауза.
Дуняша. А собаки всю ніч не спали, чують, що хазяї їдуть.
Лопахін. Чого ти, Дуняшо, така…
Дуняша. Руки трусяться. Я зомлію.