Лопахін. Надто вже ти тендітна, Дуняшо. І одягаєшся, як панночка, і зачіска теж. Так не можна. Треба себе пам’ятати.
Входить Єпіходов з букетом; він у піджаку і в блискучих чоботях, які дуже риплять; увійшовши, він упускає букет.
Єпіходов (піднімає букет). Ось садівник прислав, каже, в їдальні поставити. (Віддає Дуняші букет).
Лопахін. І квасу мені принесеш.
Дуняша. Слухаю. (Виходить).
Єпіходов. Зараз приморозок, три градуси морозу, а вишня вся в цвіту. Не можу схвалити нашого клімату. (Зітхає). Не можу. Наш клімат не може сприяти як слід. От, Єрмолаю Олексійовичу, дозвольте вам присовокупити, купив я собі позавчора чоботи, а вони, насмілюсь вас запевнити, риплять так, що нема ніякої можливості. Чим би їх змазати?
Лопахін. Відчепися. Набрид.
Єпіходов. Кожного дня зі мною трапляється якесь нещастя. І я не нарікаю, звик і навіть посміхаюсь.
Дуняша входить, подає Лопахіну квас.
Єпіходов. Я піду. (Натикається на стілець, який падає). От… (Ніби торжествуючи). От бачите, вибачте на слові, яка обставина, між іншим. Це просто навіть дивно! (Виходить).
Дуняша. А мене, Єрмолаю Олексійовичу, признатися, сватає Єпіходов.
Лопахін. А!
Дуняша. Не знаю вже й як… Людина він смирна, а тільки іноді як зачне говорити, нічого не зрозумієш. І хороше, і жалісно, тільки незрозуміло. Мені він так ніби й подобається. Він кохає мене шалено. Людина він нещаслива, кожного дня що-небудь. Його так і дражнять у нас: двадцять два нещастя…
Лопахін (прислухається). От, здається, їдуть…
Дуняша. Їдуть! Що ж це зі мною… похолола вся.
Лопахін. Їдуть, справді. Ходімо зустрічати. Чи пізнає вона мене? П’ять років не бачились.
Дуняша (хвилюється). Я зараз упаду… Ой, упаду!
Чути, як до будинку під’їжджають два екіпажі. Лопахін і Дуняша хутко виходять. Сцена порожня. В сусідніх кімнатах починається шум. Через сцену, спираючись на паличку, поквапливо проходить Фірс, який їздив зустрічати Любов Андріївну; він у старовинній лівреї і у високому капелюху; щось до себе говорить, але не можна розібрати жодного слова. Шум за сценою все збільшується. Голос: «Ось пройдемо тут…» Любов Андріївна, Аня і Шарлотта Іванівна з собачкою на ланцюжку, зодягнуті по-дорожньому. Варя в пальті і хустці, Гаєв, Симеонов-Пищик, Лопахін, Дуняша з клунком і парасолькою, служниця з речами — всі йдуть через кімнату.
Аня. Пройдімо тут. Ти, мамо, пам’ятаєш, яка це кімната?
Любов Андріївна (радісно, крізь сльози). Дитяча!
Варя. Як холодно, у мене руки заклякли. (До Любові Андріївни). Ваші кімнати, мамонько, біла й фіолетова, такими ж і залишились.
Любов Андріївна. Дитяча, мила моя, прекрасна кімната… Я тут спала, коли була маленькою… (Плаче). І зараз я мов маленька… (Цілує брата, Варю, потім знову брата). А Варя, як і раніше, все така ж, на черницю схожа. І Дуняшу я впізнала… (Цілує Дуняшу).
Гаєв. Поїзд спізнився на дві години. Га? Які порядки?
Шарлотта (Пищикові). Моя собака і горіхи їсть.
Пищик (здивовано). Ви ж подумайте!
Виходять усі, крім Ані й Дуняші.
Дуняша. Ми вже ждали, ждали… (Знімає з Ані пальто, капелюх).
Аня. Я не спала в дорозі чотири ночі… тепер змерзла дуже.
Дуняша. Ви поїхали у великий піст, тоді сніг був, мороз був, а зараз? Люба, моя! (Сміється, цілує її). Ждала, ждала вас, радість моя, зіронько… Я скажу вам зараз, жодної хвилинки не можу стерпіти…
Аня (мляво). Знову що-небудь…
Дуняша. Конторник Єпіходов святої сватав мене.
Аня. Ти все своєї… (Поправляє волосся). Я розгубила всі шпильки… (Вона дуже стомлена, навіть хитається).
Дуняша. Я вже не знаю, що й думати. Він мене кохає, так кохає!
Аня (дивиться в свої двері, ніжно). Моя кімната, мої вікна, ніби я й не виїздила. Я вдома! Завтра вранці встану, побіжу в сад… О, якби я змогла заснути! Я не спала всю дорогу, мучив мене неспокій.
Дуняша. Позавчора Петро Сергійович приїхали.
Аня (радісно). Петя!
Дуняша. В лазні сплять, там і живуть. Боюсь, кажуть, завдати клопоту. (Глянувши на свій кишеньковий годинник). Треба б їх розбудити, та Варвара Михайлівна не веліла. Ти, каже, його не буди.