— Ну, поганяй! — деренчить горбань, стаючи на своє місце й дихаючи в потилицю Іоні. — Смали! Ну, та й шапка ж у тебе, братику! Гіршої в усьому Петербурзі не знайти…
— Ги-и… ги-и… — регоче Іона. — Яка є…
— Ну, ти, яка є, поганяй! Отак ти всю дорогу їхатимеш? Га? А по шиї?..
— Голова тріщить… — каже один з довгих. — Вчора. у Дукмасових ми вдвох з Ваською чотири пляшки коньяку випили.
— Не розумію, навіщо брехати? — сердиться другий довгий. — Бреше, як худобина.
— Побий мене бог, правда…
— Це така ж правда, як те, що воша кашляє.
— Ги-и! — усміхається Іона. — Ве-селі пани!
— Тьху, щоб тебе чорти!.. — обурюється горбань, — Поїдеш ти, стара холеро, чи ні? Хіба так їздять? Стьобни-но її батогом! Но, чорт! Но! Краще її!
Іона відчуває за своєю спиною, як крутиться тіло й тремтить голос у горбаня. Він чує звернену до нього лайку, бачить людей, і почуття самотності починає поволі одлягати йому від грудей. Горбань лається доти, поки не давиться химерною, шестиповерховою лайкою і не заходиться кашлем. Довгі починають говорити про якусь Надію Петрівну. Іона оглядається на них. Діждавшись короткої паузи, він оглядається ще раз і бурмоче:
— А в мене на цьому тижні… теє… син помер!
— Всі помремо… — зітхає горбань і витирає після кашлю губи. — Ну, поганяй, поганяй! Панове, я зовсім. не можу далі так їхати! Коли він нас довезе?
— А ти його легенько підохоть… по шиї!
— Стара холеро, чуєш? Адже шию наб’ю!.. З вашим братом церемонитись, то пішки ходитимеш!.. Ти чуєш, Змію Гориничу? Чи тобі плювати на наші слова?
І Іона більше чує, ніж почуває, звуки потиличника.
— Ги-и… — сміється він. — Веселі пани… дай боже здоров’я!
— Візник, ти жонатий? — питає довгий.
— Я б то? Ги-и… ве-селі пани! Тепереньки в мене одна жінка — сира земля… Хи-хо-хо… Могила тобто!.. Син от помер, а я живу… Дивна річ, смерть не в ті двері потрапила… Замість того щоб до мене йти, вона до сина…
Іона обертається, щоб розказати, як умер його син, але тут горбань легко зітхає і заявляє, що, слава богу, вони нарешті приїхали. Діставши два гривеники, Іона довго дивиться вслід гультяям, що зникають у темному під’їзді.
Знову він самотній, і знову настає для нього тиша… Притихла ненадовго туга виникає знову і розпирає груди ще з більшою силою. Очі Іони тривожно й страдницьки перебігають по юрбах, що рухаються по обидва боки вулиці: чи не знайдеться серед цих тисяч людей хоч одного, який вислухав би його? Але юрби біжать, не помічаючи ні його, ні туги… Туга величезна, безмежна. Якби лопнули груди Іони і вилилася з них туга, то вона б, здається, весь світ залила, а проте її не видно. Вона зуміла вмістились у таку мізерну шкаралупу, що її не побачиш вдень із свічкою…
Іона бачить двірника з пакунком і вирішує заговорити з ним.
— Чоловіче, котра тепер година буде? — питає він.
— Десята… Чого ж став тут? Проїжджай!
Іона від’їжджає на кілька кроків, згинається, і впадає в тугу… Вдаватися до людей він вважає вже марною річчю. Але не минає й п’яти хвилин, як він випростується, стріпує головою, немов від гострого болю, і смикає віжки… Йому несила. «Додому, — думає він. — Додому!»
І конячина, наче зрозумівши його думку, починає бігти підтюпцем. Години через півтори Іона сидить уже коло великої брудної печі. На печі, на долівці, на лавах хропуть люди. В повітрі «спіраль» і задуха… Іона дивиться на тих, що сплять, чухається і шкодує, що так рано вернувся додому… «І на овес не виїздив, — думає він. — Через те воно й туга. Людина, що знає своє діло… що і сама сита, і кінь ситий, завжди спокійна…»
В одному кутку підводиться молодий візник, сонно крекче і тягнеться до відра з водою.
— Пити захотів? — питає Іона.
— Авжеж, пити!
— Так… На здоров’я… А в мене, брат, син помер… Чув? На цьому тижні, в лікарні… Історія!
Іона дивиться, який ефект справили його слова, але не бачить нічого. Молодий укрився з головою і вже спить. Старий зітхає й чухається… Як молодому хотілось пити, так йому хочеться говорити. Скоро минає тиждень, як помер його син, а він ще до пуття не говорив ні з ким… Треба поговорити до ладу, не хапаючись:.. Треба розказати, як захворів син, як він мучився, що говорив перед смертю, як умер… Треба описати похорон та поїздку до лікарні по одяг покійника… На селі залишилася дочка Онися… І про неї треба поговорити. Та мало хіба про що він може тепер поговорити? Слухач повинен охкати, зітхати, додавати жалю… А з жінками говорити ще краще. Ті хоч і дурні, але ревуть від двох слів. «Піти до коня подивитися, — думає Іона. — Спати завжди встигнеш… Аякже, виспишся…»