Дуняша. Ох, боже мій… (Хутко виходить).
Фірс (порається біля кофейника). Ех, ти, недотепа… (Бурмотить до себе). Приїхали із Парижа… І пан колись їздив до Парижа… на конях… (Сміється).
Варя. Фірсе, ти про що?
Фірс. Чого зволите? (Радісно). Пані моя приїхала! Дочекався! Тепер хоч і померти… (Плаче з радощів).
Входять Любов Андріївна, Гаєв, Лопахін і Симеонов-Пищик; Симеонов-Пищик у чумарці із тонкого сукна і шароварах. Гаєв, входячи, руками і корпусом робить рухи, ніби грає на більярді.
Любов Андріївна. Як це? Дай-но згадати… Жовтого в куток! Дуплет в середину!
Гаєв. Ріжу в куток! Колись ми з тобою, сестро, спали от у цій самій кімнаті, а зараз мені вже п’ятдесят один рік, хоч як це дивно.
Лопахін. Так, час спливає.
Гаєв. Кого?
Лопахін. Час, кажу, спливає.
Гаєв. А тут пачулями пахне.
Аня. Я спати піду. На добраніч, мамо. (Цілує матір).
Любов Андріївна. Любе дитятко моє. (Цілує їй руки). Ти рада, що вдома? Я ніяк не можу отямитись.
Аня. Прощавай, дядю.
Гаєв (цілує їй лице, руки). Бог з тобою. Як ти схожа на свою матір! (До сестри). Ти, Любо, в її роки була точнісінько така.
Аня подає руку Лопахіну і Пищикові, виходить і зачиняє за собою двері.
Любов Андріївна. Вона дуже стомилась.
Пищик. Шлях же довгий.
Варя (Лопахіну і Пищикові). Що ж, панове! Третя година, пора й спокій дати.
Любов Андріївна (сміється). Ти все така ж, Варю. (Пригортає її до себе, цілує). Ось вип’ю. кави, тоді всі підемо.
Фірс кладе їй під ноги подушечку.
Дякую, рідний. Я звикла до кави. П’ю її і вдень і вночі. Дякую, мій старенький. (Цілує Фірса).
Варя. Глянути, чи всі речі привезли… (Виходить).
Любов Андріївна. Невже це я сиджу? (Сміється). Мені хочеться стрибати, махати. руками. (Затуляє обличчя руками). А що коли я сплю? Бог свідок, я люблю батьківщину, люблю ніжно, я не в силі була дивитися з вагона, все плакала. (Крізь сльози). Проте треба пити каву. Дякую тобі, Фірсе, дякую, мій старенький. Я така рада, що ти ще живий.
Фірс. Позавчора.
Гаєв. Він недочуває.
Лопахін. Мені зараз, о п’ятій годині ранку, до Харкова їхати. Яка досада! Хотілось подивитися на вас, поговорити… Ви все така ж чудова.
Пищик (важка дихаючи). Навіть ще кращою стала… Зодягнута по-паризькому… Ех, було не було.
Лопахін. Ваш брат, от Леонід Андрійович, каже про мене, що я хам, я жмикрут, але мені зовсім однаково. Нехай каже. Хотілося б тільки, щоб ви мені вірили, як і раніше, щоб ваші чудесні, зворушливі очі дивилися на мене так само, як і раніше. Боже милостивий! Мій батько був кріпаком вашого діда й батька, але ви, власне ви, колись зробили для мене так багато, що я забув усе і люблю вас, як рідну… більш ніж рідну.
Любов Андріївна. Я не можу всидіти, не в силі… (Схоплюється і ходить дуже схвильована). Я не переживу цієї радості… Смійтеся з мене, я дурна. Шафочка моя рідна… (Цілує шафу). Столик мій…
Гаєв. А без тебе тут няня померла.
Любов Андріївна (сідає і п’є каву). Так, царство небесне. Мені писали.
Гаєв. І Анастасій помер. Петрушка Косой покинув мене і тепер у місті в пристава живе. (Виймає із кишені коробку з леденцями, смокче).
Пищик. Донька моя, Дашенька… вам кланяється…
Лопахін. Мені хочеться сказати вам щось дуже приємне, веселе. (Глянувши на годинник). Зараз поїду, ніколи розмовляти… ну, та коротенько. Вам уже відомо, вишневий сад ваш продається за борги, на двадцять друге серпня призначені торги, але ви не турбуйтеся, моя дорога, спіть собі спокійно, вихід є… Ось мій проект. Прошу уваги! Ваш маєток лежить тільки за двадцять верст від міста, поблизу пройшла залізниця, і якщо вишневий сад і грунти понад річкою розбити на дачні ділянки і віддавати потім в оренду під дачі, то ви будете мати щонайменше двадцять п’ять тисяч карбованців на рік прибутку.
Гаєв. Пробачте, яка дурниця!
Любов Андріївна. Я вас, Єрмолаю Олексійовичу, не зовсім розумію.