Лопахін. Ви будете брати з дачників щонайменше по двадцять п’ять карбованців за десятину на рік, і, коли зараз же оголосите, ручусь чим завгодно, до осені у вас не залишиться жодного вільного клаптика, все розберуть. Одним словом, вітаю, ви врятовані. Місцевість прекрасна, річка глибока. Треба тільки, звичайно, трохи причепурити, почистити… приміром, скажемо, знести всі старі будівлі, ось цей будинок, який уже ні на що не годиться, вирубати старий вишневий сад…
Любов Андріївна. Вирубати? Милий мій, даруйте, ви нічого не розумієте. Коли на всю губернію є щось цікавого, навіть значного, так це тільки наш вишневий сад.
Лопахін. Значного в цьому саду хіба тільки те, що він дуже великий. Вишні родять раз на два роки, та й то їх нікуди дівати, ніхто не купує.
Гаєв. І в «Енциклопедичному словнику» згадується про цей сад.
Лопахін (глянувши на годинник). Коли нічого не придумаємо і не домовимось, то 22 серпня і вишневий сад, і весь маєток продаватимуть з аукціону. Вирішуйте ж! Іншого виходу нема, присягаюсь вам! Нема й нема.
Фірс. Колись, літ сорок-п’ятдесят тому, вишню сушили, мочили, маринували, варення варили, і, бувало…
Гаєв. Помовчи, Фірсе.
Фірс. І, бувало, сушену вишню возами відправляли до Москви, до Харкова. Грошей було! І сушена вишня була тоді м’яка, соковита, солодка, запашна… Спосіб тоді знали…
Любов Андріївна. А де ж тепер цей спосіб?
Фірс. Забули. Ніхто не пам’ятає.
Пищик (до Любові Андріївни). Що в Парижі? Як там? Їли жаб?
Любов Андріївна. Крокодилів їла.
Пищик. Ви ж подумайте…
Лопахін. Досі на селі були тільки пани та мужики, а зараз появилися ще дачники. Всі міста, навіть невеликі, оточені тепер дачами. І, можна сказати, років через двадцять дачників розплодиться сила. Тепер він тільки чай п’є на балконі, але ж може трапитись, що на своїй одній десятині він розведе господарство, і тоді ваш вишневий сад стане щасливим, багатим, розкішним…
Гаєв (обурюючись). Яка дурниця!
Входять Варя і Яша.
Варя. Тут, мамонько, вам дві телеграми. (Вибирав ключ і з дзенькотом відмикав старовинну шафу). Ось вони.
Любов Андріївна. Це з Парижа. (Рве телеграми, не прочитавши). З Парижем кінчено…
Гаєв. А ти знаєш, Любо, скільки років цій шафі? Тиждень тому я висунув нижню шухляду, дивлюсь, а там випалені цифри. Шафа зроблена рівно сто років тому. Чуєте? Га? Можна було б ювілей справити. Річ нежива, проте, як-не-як, книжкова шафа!
Пищик (здивовано). Сто років… Ви ж подумайте!
Гаєв. Так… Це річ… (Помацавши шафу). Дорога, вельмишановна шафо! Вітаю твоє існування, що ось уже понад сто років було спрямоване до світлих ідеалів добра і справедливості; твій мовчазний заклик до плодотворної роботи не слабшав протягом ста років, підтримуючи (крізь сльози) в поколіннях нашого роду бадьорість, віру в краще майбутнє і виховуючи в нас ідеали добра і громадської самосвідомості.
Пауза.
Лопахін. Так…
Любов Андріївна. Ти все такий же, Льоню.
Гаєв (трохи зніяковілий). Од кулі праворуч в куток! Ріжу в середню!
Лопахін (глянувши на годинник). Ну, мені пора.
Яша (подає Любові Андріївні ліки). Може, приймете зараз пілюлі…
Пищик. Не треба приймати медикаменти, моя люба… від них ні шкоди, ні користі… Ось дайте сюди… вельмишановна. (Бере пілюлі, висипає собі на долоню, дме на них, кладе в рот і запиває квасом). От!
Любов Андріївна (злякано). Та ви з глузду з’їхали!
Пищик. Всі пілюлі проковтнув.
Лопахін. От ненажера!
Всі регочуть.
Фірс. Вони були в нас на святій, піввідра огірків з’їли… (Бурмотить).
Любов Андріївна. Про що це він?
Варя. Три роки вже так бурмотить. Ми звикли.
Яша. Похилий вік.
Шарлотта Іванівна в білій сукні, дуже сухорлява, стягнута, з лорнетом на поясі, проходить через сцену.
Лопахін. Пробачте, Шарлотто Іванівно, я не встиг ще вас привітати. (Хоче поцілувати їй руку).
Шарлотта (віднімає руку). Якщо дозволити вам поцілувати руку, то ви потім забажаєте в лікоть, потім в плече…