Лопахін. Не щастить мені сьогодні.
Всі регочуть.
Любов Андріївна. Шарлотто, покажіть фокус!
Шарлотта. Не треба. Я спати бажаю. (Виходить).
Лопахін. Через три тижні побачимось. (Цілує Любові Андріївні руку). Поки що прощайте. Пора. (До Гаєва). До побачення. (Цілується з Пищиком). До побачення. (Подає руку Варі, потім Фірсові і Яші). Не хочеться їхати. (До Любові Андріївни). Коли надумаєте про дачі й вирішите, перекажіть мені, я в позичку тисяч п’ятдесят роздобуду. Подумайте серйозно.
Варя (сердито). Та йдіть же нарешті!
Лопахін. Іду, іду… (Виходить).
Гаєв. Хам. Проте, пардон… Варя з ним одружується, це Варин женишок.
Варя. Не говоріть, дядечку, зайвого.
Любов Андріївна. Що ж, Варю, я буду дуже рада. Він хороша людина.
Пищик. Людина, правду кажучи… достойна. І моя Дашенька… теж каже. що… різні слова говорить. (Хропе, але зразу ж прокидається). А все-таки, вельмишановна, позичте мені… двісті сорок карбованців… завтра по закладній проценти платити…
Варя (злякано). Нема, нема.
Любов Андріївна. В мене справді нема нічого.
Пищик. Знайдуться. (Сміється). Ніколи не втрачаю надії. От, думаю, уже все пропало, загинув, аж гульк — залізницю по моїй землі прокладено, і… мені заплатили. А там, дивись, і ще щось трапиться не сьогодні — завтра… Двісті тисяч виграє Дашенька… у неї білет є.
Любов Андріївна. Каву випито, можна й на спочинок.
Фірс (чистить щіткою Гаєва, повчально). Знову не ті штанці наділи. І що мені з вами робити?
Варя (тихо). Аня спить. (Тихо відчиняє вікна). Уже сонце зійшло, не холодно. Погляньте, мамонько, які чудові дерева! Боже мій, повітря! Шпаки співають!
Гаєв (відчиняє друге вікно). Сад увесь білий. Ти не забула, Любо? Ось ця довга алея іде прямо-прямо, ніби протягнутий пас, вона блищить у місячні ночі. Ти пам’ятаєш? Не забула?
Любов Андріївна (дивиться у вікно на сад). О моє дитинство, чистота моя! В оцій дитячій я спала, дивилася звідси на сад, щастя прокидалось зі мною щоранку, і тоді він був точнісінько такий, ніщо не змінилося. (Сміється з радості). Увесь, увесь білий! О сад мій! Після темної, сльотавої осені і холодної зими ти знову молодий, повний щастя, ангели небесні не покинули тебе… Якби зняти з грудей моїх і плечей важкий камінь, якби я могла забути моє минуле!
Гаєв. Так, і сад продадуть за борги, хоч як це не дивно…
Любов Андріївна. Гляньте, покійна мама йде по саду… в білому платті! (Сміється з радості). Це вона.
Гаєв. Де?
Варя. Бог з вами, мамонько!
Любов Андріївна. Нема нікого, мені привиділось. Праворуч, на повороті до альтанки, біле деревце схилилось, схоже на жінку…
Входить Трофимов, у зношеному студентському мундирі, в окулярах.
Любов Андріївна. Який дивний сад! Білі маси квітів, блакитне небо…
Трофимов. Любов Андріївна!
Вона озирнулась на нього.
Я тільки вклонюся вам і зараз же піду. (Палко цілує руку). Мені наказано було чекати до ранку, але мені урвався терпець…
Любов Андріївна дивиться здивовано.
Варя (крізь сльози). Це Петя Трофимов…
Трофимов. Петя Трофимов, колишній учитель вашого Гриші… Невже я так змінився?
Любов Андріївна обнімає його і тихо плаче.
Гаєв (збентежено). Годі, годі, Любо.
Варя (плаче). Казала ж, Петю, щоб почекали до завтра.
Любов Андріївна. Гриша мій… мій хлопчик… Гриша… син…
Варя. Що ж вдієш, мамонько. Божа воля.
Трофимов (лагідно, крізь сльози). Годі, годі…
Любов Андріївна (тихо плаче). Хлопчик загинув, потонув… Чому? Навіщо, мій друже? (Тихше). Там Аня спить, а я голосно говорю… шум знімаю… Що ж, Петю? Чого ви так змарніли? Чого постаріли?
Трофимов. Мене якась баба у вагоні назвала так: облізлий пан.
Любов Андріївна. Ви були тоді зовсім ще хлопчиком, милим студентом, а тепер волосся не густе, окуляри. Невже ви й досі студент? (Іде до дверей).
Трофимов. Мабуть, я буду довічним студентом.