Входить Фірс.
Фірс (з докором). Леоніде Андрійовичу, бога ви не боїтесь! Коли ж спати?
Гаєв. Зараз, зараз. Ти йди собі, Фірсе. Я вже, так тому й бути, сам роздягнусь. Ну, дітки, спатоньки… Подробиці завтра, а тепер ідіть спати. (Цілує Аню і Варю). Я людина вісімдесятих років… — Не хвалять цей час, але все ж, можу сказати, за переконання мені перепадало немало в житті. Недарма ж мене й мужик любить. Мужика треба знати! Треба знати, з якої…
Аня. Ти знову, дядю!
Варя. Ви, дядечку, мовчіть.
Фірс (сердито). Леоніде Андрійовичу!
Гаєв. Іду, іду… Лягайте! Від двох бортів у середину! Кладу чистого… (Виходить, за ним дріботить Фірс).
Аня. Я тепер спокійна. В Ярославль їхати не хочеться, я не люблю бабусі, але все ж я спокійна. Спасибі дяді. (Сідає)…
Варя. Треба спати. Піду. А тут без тебе було невдоволення. В старій людській, як тобі відомо, живуть тільки старі слуги: Юхимко, Палазя, Євстигній, ну, й Карно. Стали вони пускати до себе на ночівлю якихось пройдисвітів. — я змовчала. Та тільки, чую, розпустили чутку, ніби я наказала годувати їх самим тільки горохом. Через скупість, мовляв… І це все Євстигній… Гаразд, думаю. Коли. так, думаю, то почекай же. Кличу я Євстигнія… (Позіхає). Приходить…. Як же ти, кажу, Євстигнію… дурень ти такий… (Поглянувши на Аню). Анечко!
Пауза.
Заснула… (Бере Аню під руку). Ходімо в постільку… Ходім… (Веде її). Серденько моє заснуло! Ходім… (Ідуть).
Далеко за садом пастух грає на сопілці.
Трофимов іде через сцену і, побачивши Варю і Аню, зупиняється.
Варя. Тсс… Вона спить… спить… Ходім, рідненька.
Аня (тихо, напівсонна). Я так стомилася… все дзвіночки… Дядя… любий, і мама, і дядя…
Варя. Ходім, рідненька, ходім… (Виходять в Анину кімнату).
Трофимов (зворушено). Сонечко моє! Весна моя!
Завіса.
Поле. Стара, похилена, давно занехаяна капличка, біля неї криниця, великі камені, що колись були, мабуть, могильними плитами, і стара лавка. Видно дорогу до садиби Гаєва. Осторонь, підносячись, мріють тополі: там починається вишневий сад. Вдалині ряд телеграфних стовпів, і на обрії ледь позначається велике місто, яке видно тільки в дуже гарну, ясну погоду. Незабаром зайде сонце. Шарлотта, Яша і Дуняша сидять на лавці; Єпіходов стоїть біля них і грає на гітарі: всі сидять замислившись. Шарлотта в старому кашкеті; вона зняла з плечей рушницю і поправляє пряжку на ремені.
Шарлотта (в роздумі). У мене немає справжнього паспорта, я не знаю, скільки мені років, і мені все здається, що я молоденька. Коли я була маленькою дівчинкою, то мій батько і мати їздили по ярмарках і давали вистави, дуже гарні. А я стрибала salto-mortale і різні штучки. І коли папаша і мамаша померли, мене взяла до себе одна німецька пані й стала мене вчити. Добре. Я виросла, потім пішла в гувернантки. А звідки я і хто я, — не знаю… Хто мої батьки, може, вони не вінчані… не знаю. (Виймав з кишені огірок і їсть). Нічого не знаю.
Пауза.
Так хочеться поговорити, і нема з ким… Нікого в мене немає.
Єпіходов (грає на гітарі і співає). «Що мені світ галасливий, що вороги навісні….» Як приємно грати на мандоліні!
Дуняша. Це гітара, а не мандоліна. (Дивиться в дзеркальце й пудриться).
Єпіходов. Для божевільного, котрий закоханий, це мандоліна… (Наспівує). «Хай лиш кохання щасливе серце зігріє мені…»
Яша підспівує.
Шарлотта. Жахливо співають ці люди… Фу! Як шакали.
Дуняша (до Яші). Все ж таки яке щастя побувати за кордоном.
Яша. Так, звичайно. Не можу з вами не погодитись. (Позіхав, потім запалює сигару).
Єпіходов. Зрозуміла справа. За кордоном все давно вже в повній комплекції.
Яша. Звичайно.
Єпіходов. Я людина розвинена, читаю різні чудові книги, але ніяк не можу зрозуміти напряму, чого мені саме хочеться, чи жити мені, чи застрелитись, власне кажучи, а проте, я завжди ношу при собі револьвер. Ось він… (Показує револьвер).
Шарлотта. Скінчила. Тепер піду. (Надівав рушницю). Ти, Єпіходов, дуже розумний чоловік і дуже страшний. Тебе мусять шалено кохати жінки. Брр! (Іде). Ці розумники всі такі дурні, нема з ким мені поговорити… Все сама, сама, нікого в мене нема і… І хто я, нащо я, невідомо… (Виходить, не поспішаючи).