Любов Андріївна. Вам забагнулось велетнів… Вони тільки в казках хороші, а так вони лякають.
В глибині сцени проходить Єпіходов і грає на гітарі.
Любов Андріївна (замислено). Єпіходов іде…
Аня (замислено). Єпіходов іде.
Гаєв. Сонце зайшло, панове.
Трофимов. Так.
Гаєв (неголосно, ніби декламуючи). О природо дивовижна, ти виграєш вічним сяйвом, прекрасна і байдужа, ти, яку ми називаємо матір’ю, поєднуєш в собі буття ї смерть, ти живеш і руйнуєш…
Варя (благально). Дядечку!
Аня. Дядю, ти знову!
Трофимов. Ви краще дуплетом жовтого в середину.
Гаєв. Я мовчу, мовчу.
Всі сидять замислені. Тиша. Чути тільки, як тихо бурмотить Фірс. Раптом лунає віддалепий звук, наче з неба, звук обірваної струни, завмираючий, сумний.
Любов Андріївна. Що це?
Лопахін. Не знаю. Мабуть, десь у шахтах обірвалася баддя. Але десь дуже далеко.
Гаєв. А може, птиця яка-небудь… ніби чапля.
Трофимов. Або пугач…
Любов Андріївна (здригається). Неприємно чомусь.
Пауза.
Фірс. Перед нещастям так само було: і сова кричала, і самовар гудів безперестану.
Гаєв. Перед яким нещастям?
Фірс. Перед волею.
Пауза.
Любов Андріївна. Знаєте, друзі, ходімо, вже вечоріє. (До Ані), У тебе на очах сльози. Що тобі, дівчинко? (Обіймає її).
Аня. Це так, мамо. Нічого.
Трофимов. Хтось іде.
З’являється перехожий у білому потертому кашкеті, в пальті; він трохи напідпитку.
Перехожий. Дозвольте вас спитати, чи можу я тут пройти просто на станцію.
Гаєв. Можете. Ідіть цією дорогою.
Перехожий. Глибоко вам вдячний. (Кашлянувши). Чудесна погода… (Декламує). «Друже, нужденний мій брат… Глянь на Волгу! Чи чуєш ти, рветься…» (До Варі). Мадемуазель, дозвольте голодному росіянину копійок тридцять…
Варя злякалась, скрикує.
Лопахін (сердито). Всякому неподобству є своя пристойність.
Любов Андріївна (оторопівши). Візьміть… ось вам… (Шукає в портмоне). Срібла нема. Все одно, ось вам червінець…
Перехожий. Щиро вам вдячний! (Виходить).
Сміх.
Варя (злякана). Я піду… я піду… Ах, мамонько, вдома людям їсти нема чого, а ви віддали йому червінець.
Любов Андріївна. Що ж зі мною, дурною, робити! Я тобі вдома віддам усе, що в мене є. Єрмолаю Олексійовичу, позичте мені ще!..
Лопахін. Слухаю.
Любов Андріївна. Ходімо, панове, час. А тут, Варю, ми тебе зовсім засватали, вітаю.
Варя (крізь сльози). Цим, мамо, не жартують.
Лопахін. Охмеліє, іди в монастир…
Гаєв. А в мене дрижать руки; давно не грав на більярді.
Лопахін. Охмеліє, о німфо, спом’яни мене в твоїх молитвах!
Любов Андріївна. Ходімо, панове. Час вечеряти.
Варя. Налякав він мене. Серце так і стукотить.
Лопахін. Нагадую вам, панове: двадцять другого серпня буде продаватись вишневий сад. Думайте про це!.. Думайте!..
Виходять усі, крім Трофимова й Ані.
Аня (сміючись). Спасибі перехожому, налякав Варю, тепер ми самі.
Трофимов. Варя боїться, а що як ми покохаємо одне одного, і цілі дні не відходить од нас. Вона своєю вузькою головою не може зрозуміти, що ми вищі від кохання. Обминути те дріб’язкове і облудне, що заважає бути вільним і щасливим, — ось мета і сенс нашого життя. Вперед! Ми йдемо невпинно до яскравої зірки, яка горить там, удалині! Вперед! Не відставай, друзі!
Аня (сплеснувши руками). Як хороше ви говорите!
Пауза.
Сьогодні тут дивно!
Трофимов. Так, погода надзвичайна.
Аня. Що ви, Петю, зі мною зробили, чому я вже не люблю вишневого саду, як раніше? А я любила його так ніжно, мені здавалось, на землі нема місця, кращого за наш сад.