Лопахін. Зараз, зараз… От які-бо справді. (Виходить за ним).
Аня. Фірса відправили в лікарню?
Яша. Я вранці казав. Відправили, напевне.
Аня (до Єпіходова, що проходить через залу). Семене Пантелеймоновичу, довідайтеся, будь ласка, чи відвезли Фірса до лікарні.
Яша (ображено). Вранці я казав Єгорові. Чого ж питати по десять раз!
Єпіходов. Довголітнього Фірса, на мою остаточну думку, полагодити вже не можна, йому треба до праотців. А я можу тільки заздрити йому. (Поклав чемодан на картонку з капелюхом і роздушив). Ну от, звичайно. Так і знав. (Виходить).
Яша (глузливо). Двадцять два нещастя…
Варя (за дверима). Фірса відвезли в лікарню?
Аня. Відвезли.
Варя. Чого ж листа не взяли до лікаря?
Аня. Так треба навздогін послати… (Виходить).
Варя (із сусідньої кімнати). Де Яша? Скажіть, мати його прийшла, хоче з ним попрощатись.
Яша (махає рукою). Виводять тільки з терпіння.
Дуняша весь час клопочеться біля речей; тепер, коли Яша залишився сам, вона підійшла до нього.
Дуняша. Хоч би поглянули разок, Яшо. Ви од’їжджаєте… Мене покидаєте… (Плаче й кидається йому на шию).
Яша. Чого ж плакати? (П’є шампанське). Через шість днів я знову в Парижі. Завтра сядемо на кур’єрський поїзд і покотимо, тільки нас і бачили. Навіть якось не віриться. Вів ля Франс!.. Тут не по мені, не можу жити… нічого не вдієш. Надивився на темноту — годі з мене. (П’є шампанське). Чого ж плакати? Поводьтеся пристойно, тоді не будете плакати.
Дуняша (пудриться, вдивляючись у люстерко). Пришліть із Парижа листа. Я ж бо вас кохала, Яшо, так кохала! Я ніжне створіння, Яшо!
Яша. Сюди йдуть. (Клопочеться біля чемоданів, тихо наспівує).
Входять Любов Андріївна, Гаєв, Аня і Шарлотта Іванівна.
Гаєв. Їхати б уже. Часу небагато залишилось. (Дивлячись на Яшу). Від кого це оселедцем тхне?
Любов Андріївна. Хвилин через десять даваймо вже в екіпажі сідати… (Оглядає кімнату). Прощавай, любий доме, старий дідусю. Мине зима, настане весна, а там тебе вже не стане, тебе зламають. Скільки бачила ці стіни! (Палко цілує дочку). Радість моя, ти сяєш, твої оченята грають, як два діаманти. Ти задоволена? Дуже?
Аня. Дуже! Починається нове життя, мамо!
Гаєв (весело). Справді, тепер усе гаразд. До продажу вишневого саду ми всі хвилювались, мучились, а потім, коли питання було вирішене остаточно, безповоротно, всі заспокоїлись, навіть повеселішали. Я банківський служака, тепер я фінансист… жовтого в середину, та й ти, Любо, що не кажи, маєш кращий вигляд, це безперечно.
Любов Андріївна. Так, з нервами моїми краще, це правда.
Їй подають капелюшок і пальто.
Я сплю добре. Виносьте, Яшо, мої речі. Пора. (До Ані). Дівчинко моя, ми скоро побачимось… Я їду в Париж, буду там жити на ті гроші, що їх прислала твоя ярославська бабуся на купівлю маєтку, — хай живе бабуся! — а грошей цих вистачить ненадовго.
Аня. Ти, мамо, повернешся скоро, скоро… адже правда? Я підготуюсь, складу іспити в гімназії і потім буду працювати, тобі допомагати. Ми будемо, мамо, разом читати різні книжки… Адже правда? (Цілує матері руки). Ми будемо читати осінніми вечорами, прочитаємо багато книжок, і перед нами розкриється новий, чудовий світ… (Мріє). Мамо, приїжджай…
Любов Андріївна. Приїду, моє золотко. (Обіймає дочку).
Входить Лопахін. Шарлотта тихо наспівує пісеньку.
Гаєв. Щаслива Шарлотта: співає!
Шарлотта (бере клунок, схожий на сповите немовля). Моє малятко, люлі, люлі…
Чути плач дитини: «Уа, уа!..»
Цить, мій хороший, мій любий хлопчику.
«Уа!.. Уа!..»
Мені тебе так шкода! (Кидає клунок на місце). То ви, будь ласка, знайдіть мені посаду. Я не можу так.
Лопахін. Знайдемо, Шарлотто Іванівно, не турбуйтесь.
Гаєв. Всі нас кидають. Варя йде зовсім… ми враз стали не потрібні.
Шарлотта. В місті мені нема де жити. Треба йти… (Наспівує). Все одно…
Входить Пищик.
Лопахін. Чудо природи!..