У всьому цьому Васильєв не бачив нічого ні нового, ні цікавого. Йому здавалося, що цю залу, рояль, дзеркало в дешевій золотій рамі, аксельбант, плаття з синіми смугами і тупі, байдужі обличчя він бачив уже десь і не один раз. А пітьми, тиші, таємниці, провинної усмішки, всього того, що сподівався він тут зустріти і що лякало його, він не бачив навіть знаку.
Все було звичайне, прозаїчне й нецікаве. Одне тільки трохи дратувало його цікавість — це страшний, немов навмисно придуманий несмак, який видно було в карнизах, у безглуздих картинах, у вбраннях, в аксельбанті. У цьому несмаку було щось характерне, особливе. «Яке все бідне й безглузде! — думав Васильєв. — Що в усій цій нісенітниці, яку я тепер бачу, може спокусити нормальну людину, примусити її вчинити страшний гріх — купити за карбованець живу людину? Я розумію всякий гріх ради блиску, краси, грації, пристрасті, смаку, але що ж тут? Заради чого тут грішать? А втім… не треба думати!»
— Борода, почастуйте портером! — звернулась до нього блондинка.
Васильєв раптом сконфузився.
— З охотою… — сказав він, чемно кланяючись, — Тільки, вибачте, пані, я… я з вами нити не буду. Я не п’ю.
Хвилин через п’ять приятелі йшли вже в другий будинок.
— Ну навіщо ти замовив портеру? — сердився медик. — Мільйонщик який! Викинув шість карбованців, так, з доброго дива, на вітер!
— Якщо вона хоче, то чому ж не зробити їй цієї приємності? — виправдувався Васильєв.
— Ти зробив приємність не їй, а хазяйці. Вимагати від гостей частування наказують їм хазяйки, яким це вигідно.
— «А ось і млин… — заспівав художник. — Уже він розвалився…»
Прийшовши в другий будинок, приятелі постояли тільки в передпокої, а в залу не входили. Так само як і в першому будинку, в передпокої з дивана підвелась постать у сюртуку і з заспаним лакейським обличчям. Дивлячись на цього лакея, на його обличчя і поношений сюртук, Васильєв подумав: «Скільки мусить пережити звичайний, простий росіянин, перш ніж доля закине його сюди в лакеї? Де він був раніш і що робив? Що чекає його? Чи жонатий він? — Де його мати, і чи знає вона, що він служить тут за лакея?» І вже Васильєв мимоволі в кожному будинку звертав свою увагу насамперед на лакея. В одному з будинків, здається, в четвертому по черзі, був лакей маленький, недолугий, сухий, з ланцюжком на жилетці. Він читав «Листок» і не звернув ніякої уваги на тих, що увійшли. Подивившись на його обличчя, Васильєв чомусь подумав, що людина з таким обличчям може і вкрасти, і вбити, і дати фальшиву присягу. А обличчя й справді було цікаве: великий лоб, сірі очі, приплюснутий ніс, тонкі, стиснуті губи, а вираз тупий і разом з тим нахабний, як у молодого гончака, коли вія доганяв зайця. Васильєв подумав, що добре було б помацати цього лакея за волосся: жорстке воно чи м’яке? Мабуть, жорстке, як у собаки.
III
Художник, від того що випив дві склянки портеру, якось раптом сп’янів і неприродно пожвавішав.
— Ходімо в інший! — командував він, розмахуючи руками. — Я вас поведу в найкращий!
Привівши приятелів у той будинок, що, на його думку, був найкращим, він виявив наполегливе бажання танцювати кадриль. Медик став бурчати, що музикантам доведеться платити карбованця, але погодився бути vis-a-vis. Почали танцювати.
У найкращому було так само погано, як і в найгіршому. Тут були зовсім такі самісінькі дзеркала і картини, такі самі зачіски і вбрання. Оглядаючи умеблювання та костюми, Васильєв уже розумів, що це не несмак, а щось таке, що можна назвати смаком і навіть стилем С-вого провулка і чого не можна знайти ніде в іншому місці, щось цільне в своїй потворності, не випадкове, вироблене часом. Після того як він побував у восьми будинках, його вже не дивували ні кольори вбраннів, ні довгі шлейфи, ні яскраві банти, ні матроські костюми, ні густе фіолетове забарвлення щік; він розумів, що все це тут так і треба, що якби хоч одна з жінок одяглася по-людськи або якби на стіні почепили путящу гравюру, то від того втратив би загальний тон весь провулок. «Як невміло вони продають себе! — думав він. — Невже вони не можуть зрозуміти, що порок тільки тоді принадний, коли він гарний і ховається, коли він має оболонку доброчесності? Скромні чорні плаття, бліді обличчя, сумні усмішки й темрява більше впливають, ніж оця неоковирна мішура. Дурні! Коли вони самі не розуміють цього, то гості б їх повчили, абощо…»