Як художник Чехов починався від «Хамелеона», «Товстого й тонкого», «Конячого прізвища», де, скажімо, структурний аналіз фактично відкрив би нам в основі цього ряду оповідань анекдот, цей вічний, усний жанр, від якого ще не так далеко і до фейлетонів, підписаних «Антоша Чехонте», і до «Спати хочеться», «Степу», «Палати № 6», «Чорного монаха», а потім — і до «Іванова», «Дяді Вані», «Трьох сестер», «Вишневого саду». Два різних Чехови, чи не правда?
Хоч у кожного справжнього митця є свій шлях творчого зростання, та в нашому читацькому уявленні якісь дві «іпостасі» Чехова існують ніби в іншому вимірі. А й справді — з одного боку, Чехов — викривач пороків самодержавної Росії, насамперед обивательщини й міщанства, дикості й тупості… власне, всього не перерахуєш.
З другого боку, він — не мораліст у такому вузькому смислі, а художник, якому до снаги ставити «вічні» питання життя.
І хай деякі сучасні Чехову критики, а інколи сьогоднішні, на Заході, вбачали в письменнику «співця сутінок», «фізіолога суспільства», переконливіші для нас слова Толстого, який назвав Чехова «Пушкіним у прозі», додавши, що, завдяки щирості його, він створив нові «… для всього світу форми письма, подібних до яких я не зустрічав ніде!», і цим одразу заявивши про світове значення свого брата по перу.
А дві «іпостасі» Чехова, звичайно, умовність, яка походить, може, від того, що хтось не знає письменника у всій його глибині, не так часто розглядає його творчість у контексті світової літератури, а його погляди у вузлі тих проблем та концепцій, які існують чи існували.
Але що нового могла сказати світу постать Івана Дмитровича Червякова з раннього оповідання «Смерть чиновника»? Крім того, що, необачно чхнувши на лисину генерала, так перелякався, що вибачення свої довів до абсурду, ліг на диван і… помер? Трагікомедія, так? І, окрім цього, бачимо тут цілковиту відмову людини від власного «я». Хрестоматійно знайомий «хамелеон» з однойменного твору. Чи тільки сміх і сарказм в цьому оповіданні? Ні, тут ще й проблема роздрібнення особистості. Городничий, на відміну від цього абсолютно безхребетного чиновника, в залежності від обставин, розпадається на безліч дрібнесеньких «я», і кожне з них оберігає ціле, але ціле тільки фізичне, не духовне, бо духовного тут ще й немає, його виключає багатоликість. А чеховський герой, починаючи з оцих ранніх, майже фейлетонних персонажів, постійно перевіряється на особистісну стійкість, постійно випробовується, але, що характерно, не в ситуаціях, де гранично чітко постає питання «бути чи не бути», не великими почуттями й пристрастями, а, сказати б, тотальною невідворотністю буденного плину життя, де нюанси між добром і злом часто для цього героя невловимі і сам він тому, балансуючи між «низьким» і «високим», якийсь «середній» у своєму духовному вияві. «Напишіть-но оповідання про те, як молодий чоловік, син кріпака, колишній крамар, півчий, гімназист і студент, вихований на чинопочитанні, цілуванні попівських рук, поклонінні чужим думкам, вдячний за кожний шматок хліба, багато разів битий, такий, що ходив по уроках без калош, бився, мучив тварин, любив обідати у багатих родичів, лицемірив і. богу й людям без усякої потреби, тільки зі свідомості своєї нікчемності, — напишіть, як цей молодий чоловік вичавлює з себе по краплях раба, як він, прокинувшись одного прекрасного ранку, відчуває, що в його жилах тече вже не рабська кров, а справжня людська», — писав Чехов в одному з листів, і зміст сказаного випливав за межі біографічні, відкриваючи перед нами чи не головнішу особливість його творчості — погляд на людину свого часу, погляд, в якому є перспектива й ідеал, що так старанно приховано у власне творах.
Відомо, що Чехов не любив слова «ідеал». І героїв, на яких, просто кажучи, можна було б рівнятися, у нього ніби й немає. Однак писав він не «фізіологічний нарис» тодішнього суспільства. Як справжній реаліст, він бачив суспільство таким, як воно було, а людину — ще справді «середньою», замкненою в самій собі. «Серединність» у його концепції — той рубіж, перейти який означало стати людиною вповні. І головна проблема в його творчості — «вичавлювання з себе по краплях раба», хоч ми і не знайдемо в чеховських сюжетах такого, де б це відбулося.