— Послухайте, ви! — сказав він сердито й гостро. — Чого ви сюди ходите? Невже, невже ви не розумієте, як це жахливо? Ваша медицина каже, що кожна з цих жінок умирає передчасно від сухот або чого-небудь іншого; мистецтва кажуть, що морально вона вмирає ще раніше. Кожна з них умирає через те, що на своєму віку приймає в середньому, припустимо, п’ятсот чоловіків. Кожну вбиває п’ятсот чоловіків. В числі цих п’ятсот — ви! Тепер, якщо ви обидва за все життя побуваєте тут та в інших подібних місцях по двісті п’ятдесят разів, то, значить, на обох вас припаде одна вбита жінка! Хіба це не зрозуміло! Хіба це не жахливо? Убити вдвох, утрьох, вп’ятьох одну дурну, голодну жінку! Ах, та хіба це не «жахливо, боже мій?
— Так і знав, що цим скінчиться, — сказав художник, кривлячись. — Не слід було зв’язуватись з цим дурнем і бовдуром! Ти думаєш, що тепер у тебе в голові великі думки, ідеї? Ні, чорт знає що, а не ідеї! Ти зараз дивишся на мене з ненавистю і огидою, а по-моєму, краще б ти збудував ще двадцять таких будинків, ніж дивитись отак. В цьому твоєму погляді більше пороку, ніж у «всьому провулку! Ходімо, Володю, чорт з ним! Дурень, бовдур і більше нічого…
— Ми, люди, вбиваємо взаємно одне одного, — сказав медик. — Це, звичайно, неморально, але філософією тут не допоможеш. Прощай!
На Трубній площі приятелі попрощались і розійшлися. Залишившись сам, Васильєв швидко попростував бульваром. Йому було страшно темряви, страшно снігу, який пластівцями падав на землю і, здавалося, хотів засипати весь світ; страшно було ліхтарних вогнів, що тьмяно блимали крізь снігові хмари. Душу його опанував несвідомий, малодушний страх. Траплялися зрідка назустріч прохожі, але він полохливо сторонився від них. Йому здавалося, що звідусіль ідуть і звідусіль дивляться на нього жінки, тільки жінки. «Починається в мене, — думав він. — Припадок починається…»
VI
Удома лежав він на ліжку і говорив, здригаючись усім тілом:
— Живі! Живі! Боже мій, вони живі!
Він всіляко напружував свою фантазію, уявляв себе самого то братом пропащої жінки, то батьком її, то самою пропащою жінкою; з намазаними щоками, і все це сповнювало його жахом.
Йому чомусь здавалося, що він повинен розв’язати питання негайно, хоч би там що, і що питання це не чуже, а його власне. Він напружив сили, поборов у собі розпач і, сівши на ліжко, обхопивши рукави голову, став вирішувати: як урятувати всіх тих жінок, яких він сьогодні бачив? Порядок розв’язування всяких питань йому, як людині вченій, був добре відомий. І він, хоч який був збуджений, точно додержував цього порядку. Він пригадав історію питання, його літературу, а о четвертій годині ходив з кутка в куток і намагався пригадати всі ті спроби, що їх тепер роблять для врятування жінок. У нього було дуже багато добрих приятелів і друзів, що жили в номерах Фальцфейн, Галяшкіна, Нечаєва, Єчкіна… Серед них немало людей чесних і самовідданих. Декотрі з них намагалися рятувати жінок… «Усі ці нечисленні спроби, — думав Васильєв, — можна поділити на три групи. Одні, викупивши з кубла розпусти жінку, наймали їй номер, купували їй швейну машину, і вона ставала швачкою. І той, хто викупив, волею чи неволею робив її своєю полюбовницею, потім, скінчивши курс, виїздив і передавав її на руки другому порядному чоловікові, мов яку-небудь річ. І пропаща залишалась пропащою. Інші, викупивши, теж наймали їй окремий номер, купували неодмінну швейну машину, пускали в діло грамоту, проповіді, читання книжок. Жінка жила і шила, поки це було для неї цікаве і нове, а потім, знудьгувавшись, починала потай від проповідників приймати мужчин або тікала назад, туди, де можна спати до третьої години, пити кофе і ситно обідати. Треті, найпалкіші й найсамовідданіші, робили сміливий, рішучий крок. Вони одружувались. І коли нахабна, розпещена або тупа, затуркана тварина ставала дружиною, господинею і потім матір’ю, то це перевертало догори дном її життя. І світогляд так, що потім в дружині і матері важко було впізнати колишню пропащу жінку. Так, одруження найкращий і, мабуть, єдиний спосіб».
— Але неможливий! — сказав уголос Васильєв і повалився в постіль. — Я перший не міг би одружитися! Для цього треба бути святим, не вміти ненавидіти і не знати огиди. Але припустимо, що я, медик і художник перемогли себе і одружилися, що всі вони повиходять заміж. Але який же висновок? Висновок який? А той висновок, що поки тут, у Москві, вони виходитимуть заміж, смоленський бухгалтер зведе з саратовськими, нижегородськими, варшавськими… А куди подіти сто тисяч лондонських? Куди подіти гамбурзьких?