Сніг сипав, як учора; була відлита. Засунувши руки в рукава, тремтячи і лякаючись стукоту, дзвінків конки і перехожих, Васильєв пройшов Садовою до Сухаревої башти, потім до Красних воріт, звідси звернув на Басманну. Він зайшов у шинок і випив велику склянку горілки, але від того не стало легше. Дійшовши до Розгляя, він повернув праворуч і пішов провулками, в яких не буї? раніше ні разу в житті. Він дійшов до того старого мосту, де шумить Яуза і звідки видно довгі ряди вогнів у вікнах Красних казарм. Щоб відвернути свій душевний біль яким-небудь новим відчуттям або більшим болем, не знаючи, що робити, плачучи і тремтячи, Васильєв розстебнув пальто і сюртук і підставив свої голі груди вогкому снігові й вітрові. Але й це не зменшило болю. Тоді він нагнувся через поруччя мосту і подивився вниз, на чорну, бурхливу Яузу, і йому захотілось кинутися сторч головою, не з огиди до життя, не заради самогубства, а щоб хоч забитись і одним болем відвернути другий. Але чорна вода, темрява, порожні береги, вкриті снігом, були страшні. Він здригнувся й пішов далі. Пройшовся він вздовж Красних казарм, потім назадні спустився в якийсь гай, з гаю знову на міст… «Ні, додому, додому! — думав він. — Дома, здається, легше…»
І він пішов назад. Вернувшись додому, він зірвав з себе мокре пальто і шапку, почав ходити вздовж стін і невтомно ходив до самого ранку.
VII
Коли на другий день ранком прийшли до нього художник і медик, він у розірваній сорочці і з покусаними руками метався по кімнаті і стогнав від болю.
— Бога ради! — заридав він, побачивши приятелів. — Ведіть мене куди хочете, робіть що знаєте, але, бога ради, швидше рятуйте мене! Я вб’ю себе!
Художник зблід і розгубився. Медик теж мало не заплакав, але, вважаючи, що медики и усіх випадках життя повинні бути спокійні й серйозні, сказав холодно:
— Це в тебе припадок. Та це нічого. Підемо зараз до лікаря.
— Куди хочете, тільки, бога ради, швидше!
— Ти не хвилюйся. Треба боротись з собою.
Художник і медик тремтячими руками одягли Васильєва і вивели його на вулицю.
— Михайло Сергійович давно вже хоче з тобою познайомитись, — говорив дорогою медик. — Він дуже мила людина і чудово знає своє діло. Скінчив він у 82-му році, a практика вже величезна. З студентами поводиться по-товариськи.
— Швидше, швидша, — квапив Васильєв.
Михайло Сергійович, повний, білявий лікар, зустрів приятелів чемно, солідно, холодно і посміхнувся однією тільки щокою.
— Мені художник і Майєр говорили вже про вашу хворобу, — сказав він. — Дуже радий прислужитися. Ну? Сідайте, прошу вас…
Він посадив Васильєва у велике крісло коло стола і присунув до нього ящик з цигарками.
— Ну? — почав він, погладжуючи коліна. — Візьмемось до діла. Скільки вам років?
Він ставив запитання, а медик відповідав. Він спитав, чи не був батько Васильєва хворий на які-небудь особливі хвороби, чи не пив запоєм, чи не відзначався жорстокістю або якими-небудь дивацтвами. Те ж саме спитав про його діда, матір, сестер і братів. Дізнавшись, що його мати мала чудовий голос і грала часом в театрі, він раптом пожвавішав і спитав:
— Пробачте, а не пригадаєте, чи не був театр у вашої матусі пристрастю?
Минуло хвилин з двадцять. Васильєву надокучило, що лікар погладжує коліна і говорить усе про те саме.
— Скільки я розумію ваші запитання, докторе, — сказав він, — ви хочете знати, спадкова моя хвороба чи ні. Вона не спадкова.
Далі лікар спитав, чи не було у Васильєва в молодих літах яких-небудь потайних пороків, ударів у голову, захоплень, дивацтв, виняткових пристрастей. На половину запитань, що їх звичайно ставлять старанні лікарі, можна не відповідати без будь-якої шкоди для здоров’я, але в Михайла Сергійовича, у медика і художника були такі обличчя, що коли б Васильєв не відповів хоча б на одне питання, то все пропало б. Дістаючи відповіді, лікар нащось записував їх на папірці. Дізнавшись, що Васильєв скінчив уже на природничому факультеті і тепер на юридичному, лікар задумався…
— Минулого року він написав чудову працю… — сказав медик.
— Вибачте, не перебивайте мене, ви заважаєте мені зосередитися, — сказав лікар і посміхнувся однією щокою. — Так, звичайно, і це грає роль в анамнезі. Форсована розумова праця, перевтома… Так, так… А горілку ви п’єте? — звернувся він до Васильєва.
— Дуже рідко.