А Ольга Іванівна прислухалась то до голосу Рябовського, то до нічної тиші і думала про те, що вона безсмертна і ніколи не вмре. Бірюзовий колір води, якого вона раніше ніколи не бачила, небо, береги, чорні тіні і якась незрозуміла радість, що сповнювала її душу, говорили їй, що з неї буде велика художниця і що десь там за далиною, за місячною ніччю, в безконечному просторі чекають її успіхи, слава, любов народу… Коли вона, не кліпаючи, довго дивилась у далечінь, їй ввижалися юрби людей, вогні, причувались урочисті звуки музики, захоплені вигуки, сама вона в білій сукні і квіти, які сипалися на неї звідусюди. Думала вона також і про те, що поруч неї, спершись на борт, стоїть справжня велика людина, геній, божий обранець… Усе, що він створив досі, прекрасне, нове і незвичайне, а те, що він створить з часом, коли змужніє і зміцніє його рідкісний талант, буде подиву гідним, незмірно високим, і це видно з його обличчя, з манери висловлюватись і з його ставлення до природи. Про тіні, вечірні тони, про місячний блиск він говорить якось особливо, своєю мовою, і мимоволі почувається сила його влади над природою. Сам він дуже гарний, оригінальний, і життя його незалежне, вільне, йому чуже все житейське, воно скидається на життя птаха.
— Холоднішає, — сказала Ольга Іванівна і здригнулась.
Рябовський закутав її своїм плащем і промовив журно:
— Я почуваю себе під вашою владою. Я раб. Навіщо ви сьогодні такі чарівні?
Він весь час дивився на неї, не відриваючись, і очі його були страшні, і вона боялась глянути на нього.
— Я до нестями кохаю вас… — шепотів він, дихаючи їй на щоку. — Скажіть мені одне слово, і я не буду жити, покину мистецтво… — бурмотів він, дуже схвильований. — Кохайте мене, кохайте…
— Не говоріть так, — сказала Ольга Іванівна, заплющуючи очі. — Це страшно. А Димов?
— Що Димов? Чому Димов? Яке мені діло до Димова? Волга, місяць, краса, моє кохання, мій захват, а ніякого Димова немає… Ах, я нічого не знаю… Не треба мені минулого, мені дайте одну хвилину… одну мить!
У Ольги Іванівни забилося серце. Вона хотіла думати про чоловіка, але все її минуле з весіллям, з Димовим і з вечоринками здавалося їй маленьким, нікчемним, блідим, непотрібним і далеким-далеким… Справді: що Димов? Чому Димов? Яке їй діло до Димова? Та чи й існує він у природі, і чи не сон він тільки? «Для нього, простої і звичайної людини, досить і того щастя, яке він уже мав, — думала вона, затуляючи обличчя руками. — Нехай осуджують там, проклинають, а я от на зло всім, візьму й загину, візьму от і загину… Треба зазнати в житті всього. Боже, як страшно і як хороше!»
— Ну що? Що? — бурмотів художник, обіймаючи її й жадібно цілуючи руки, якими вона слабо пробувала відсторонити його від себе. — Ти мене кохаєш? Так? Так? О, яка ніч! Чудова ніч!
— Так, яка ніч! — прошепотіла вона, дивлячись йому в очі, блискучі від сліз, потім швидко озирнулась, обняла його й міцно поцілувала в губи.
— До Кінешми підходимо! — сказав хтось на другому боці палуби.
Почулися важкі кроки. Це проходив мимо чоловік з буфету.
— Послухайте, — сказала йому Ольга Іванівна, сміючись і плачучи від щастя, — принесіть нам вина.
Художник, блідий від хвилювання, сів на лаву, подивився на Ольгу Іванівну очима, повними палкого кохання і вдячності, потім закрив очі і сказав, томно усміхаючись:
— Я втомився.
І притулився головою до борту.
V
Другого вересня день був теплий і тихий, але похмурий. Раннім ранком на Волзі снував легкий туман, а після дев’ятої години став накрапати дощ. І не було ніякої надії, що небо виясниться. За чаєм Рябовський говорив Ользі Іванівні, що живопис — найбільш невдячне і найбільш нудне мистецтво, що він не художник, що самі тільки дурні думають, ніби у нього є талант, і раптом ні з того ні з сього вхопив ніж і подряпав ним свій найкращий етюд. Після чаю він, похмурий, сидів біля вікна і дивився на Волгу. А Волга уже була без блиску, тьмяна, матова, холодна. Все, все нагадувало про наближення тоскної, похмурої осені. І здавалося, що розкішні зелені килими на берегах, алмазні відсвіти проміння, прозору синю далечінь і все елегантне й парадне природа зняла тепер з Волги і поклала у скрині до наступної весни, і ворони літали над Волгою і дражнили її: «Гола! Гола!» Рябовський слухав їхнє каркання і думав про те, що він уже видихнувся і втратив талант, що все на цьому світі умовне, відносне й безглузде і що не слід було б зв’язувати себе з цією жінкою… Одним словом, він був не в настрої і хандрив.