— У нього дифтерит носової порожнини, — сказав він півголосом. — Уже й серце погано працює. Кепські справи, власне кажучи.
— А ви пошліть по Шрека, — сказала Ольга Іванівна.
— Був уже. Він ото й помітив, що дифтерит перейшов у ніс. Е, та що Шрек! Власне кажучи, нічого Шрек. Він Шрек, я Коростельов — і більш нічого.
Час тягнувся страшенно довго. Ольга Іванівна лежала одягнена в неприбраній зранку постелі й дрімала. Їй ввижалося, що вся квартира від підлоги до стелі зайнята величезним куском заліза, і що варто тільки винести геть залізо, як усім стане весело і легко. Прокинувшись, вона пригадала, що це не залізо, а хвороба Димова. «Nature morte, порт… — думала вона, знову впадаючи в забуття, — спорт… курорт… А як Шрек? Шрек, грек, врек… крек. А де ж тепер мої друзі? Чи знають вони, що у нас горе? Господи, спаси… помилуй. Шрек, грек…»
І знов залізо… Час тягнувся довго, а годинник у нижньому поверсі бив часто. І раз у раз чути було дзвінки, приходили лікарі… Ввійшла покоївка з порожньою склянкою на підносі і спитала:
— Пані, постіль накажете послати?
І, не діставши відповіді, вийшла. Пробив унизу годинник, приснився дощ на Волзі, і знову хтось увійшов до спальні, здається, сторонній. Ольга Іванівна схопилася з ліжка і впізнала Коростельова.
— Котра година? — спитала вона.
— Коло третьої.
— Ну, що?.
— Та що! Я прийшов сказати: вже вмирає…
Він схлипнув, сів на ліжку поруч неї і витер сльози рукавом. Вона зразу не зрозуміла, але вся похолола і почала поволі хреститися.
— Умирає… — повторив він тонким голоском і знову схлипнув. — Умирає, тому що пожертвував собою… Яка втрата для науки! — сказав він гірко. — Це, коли всіх нас порівняти з ним, була велика, незвичайна людина! Який талант! Які надії він подавав нам усім! — вів далі Коростельов, ламаючи руки. — Господи боже мій, це був би такий учений, якого тепер з вогнем не знайдеш. Оська Димов, Оська Димов, що ти наробив? Ай-ай, боже мій!
Коростельов у розпачі затулив обома руками лице і похитав головою.
— А яка моральна сила! — казав він далі, все більше й більше озлоблюючись на когось. — Добра, чиста, любляча душа — не людина, а скло! Служив науці і вмер від науки. А працював, як віл, день і ніч, ніхто його не жалів, і молодий учений, майбутній професор, мусив шукати собі практику і ночами робити переклади, щоб платити за ці ось… нікчемні ганчірки!
Коростельов глянув з ненавистю на Ольгу Іванівну, ухопився за простирадло обома руками і сердито смикнув, наче воно було винне.
— І сам себе не жалів, і його не жаліли. Е, та що, власне кажучи.
— Справді, незвичайна людина! — сказав хтось басом у вітальні.
Ольга Іванівна пригадала все своє життя з ним, від початку до кінця, з усіма подробицями, і раптом зрозуміла, що це була справді незвичайна і, в порівнянні з тими, кого вона знала, велика людина. І згадавши, як до нього ставились її покійний батько і всі товариші-лікарі, вона зрозуміла, що всі вони бачили в ньому майбутню знаменитість… Стіни, стеля, лампа і килими на підлозі заморгали їй глузливо, немовби кажучи: «Прогавила! Прогавила!» Вона з плачем кинулась із спальні, шмигнула у вітальні мимо якоїсь незнайомої людини і вбігла в кабінет до чоловіка. Він лежав нерухомо на турецькому дивані, закритий до пояса ковдрою. Обличчя його страшенно змарніло, схудло і мало сірувато-жовтий колір, якого ніколи не буває у живих; і тільки по лобі, по чорних бровах та по знайомій усмішці можна було впізнати, що це Димов, Ольга Іванівна швидко ощупала його груди, чоло і руки. Груди були ще теплі, але чоло і руки були неприємно холодні. І напіврозплющені очі дивились не на Ольгу Іванівну, а на ковдру.
— Димов! — покликала вона голосно. — Димов!
Вона хотіла пояснити йому, що то була помилка, що не все ще втрачено, що життя може бути прекрасним і щасливим, що він незвичайна, велика людина, і що вона все своє життя благоговітиме перед ним, молитиметься й відчуватиме священний страх.
— Димов! — кликала вона його, торкаючи за плече і не вірячи тому, що він уже ніколи не прокинеться. — Димов, ну, Димов!
А у вітальні Коростельов говорив покоївці:
— Та чого там питати? Ви підіть у церковну сторожку і спитайте, де живуть богаділки. Вони і обмиють тіло, і приберуть — усе зроблять, що треба.
1892
БУДИНОК З МЕЗОНІНОМ
(Розповідь художника)
І
Це було шість-сім років тому, коли я жив в одному з повітів Т-ої губернії, в маєтку поміщика Бєлокурова, молодого чоловіка, який вставав дуже рано, ходив у піддьовці, вечорами пив пиво і все скаржився мені, що він ніде і ні в кому не зустрічає співчуття. Він жив у саду в флігелі, а я в старому панському будинку, у величезній залі з колонами, де не було ніяких меблів, крім широкого дивана, на якому я спав, та ще стола, на якому я розкладав пасьянс. Тут завжди, навіть за тихої погоди, щось гуло в старих амосовських печах, а під час грози весь будинок дрижав і, здавалося, тріскався на частини, і було трохи страшно, особливо вночі, коли всі десять великих вікон раптом освітлювала блискавка.