— Негаразд, Петре Петровичу, — говорила вона докірливо. — Негаразд. Соромно.
— Правда, Лідо, правда, — погоджувалась мати. — Не гаразд.
— Весь наш повіт перебував в руках Балагіна, — говорила далі Ліда, звертаючись до мене. — Сам він голова управи, і всі посади в повіті роздав своїм племінникам і зятям, і робить, що хоче. Треба боротися. Молодь повинна скласти з себе міцну партію, але ви бачите, яка в нас молодь. Соромно, Петре Петровичу!
Молодша сестра, Женя, поки говорили про земство, мовчала. Вона не брала участі в серйозних розмовах, її в родині ще не вважали за дорослу і, як маленьку, називали Місюсь, тому що в дитинстві вона звала так міс, свою гувернантку. Весь час вона дивилася на мене з цікавістю і, коли я розглядав в альбомі фотографії, пояснювала мені: «Це дядько… Це хрещений батько», — і водила пальчиком по портретах, і в той час по-дитячому торкалась мене своїм плечем, і я близько бачив її тендітні, нерозвинені груди, тонкі плечі, косу і худеньке тіло, туго стягнуте поясом.
Ми грали в крокет і lown-tennis, гуляли по саду, пили чай, потім довго вечеряли. Після величезної порожньої зали з колонами мені було якось не по собі у цьому невеликому затишному будинку, в якому не було на стінах олеографій і слугам говорили «ви», і все мені здавалося молодим і чистим, завдяки присутності Ліди і Місюсь, і все дихало порядністю. Під час вечері Ліда знов говорила з Бєлокуровим про земство, про Балагіна, про шкільні бібліотеки. Це була жвава, щира, впевнена дівчина, і слухати її було цікаво, хоча говорила вона багато й голосно — можливо, тому, що звикла говорити в школі. Зате мій Петро Петрович, у якого ще з часів студентства залишилася манера всяку розмову зводити на суперечку, говорив нудно, мляво і довго, з виразним бажанням здаватися розумною й передовою людиною. Жестикулюючи, він перекинув рукавом соусник, і на скатерті утворилася велика калюжа, але, крім мене, здавалося, ніхто не помітив цього.
Коли ми поверталися додому, було темно й тихо.
— Добре виховання не в тому, що ти не розіллєш соус на скатерть, а в тому, що ти не помітиш, коли це зробить хтось інший, — сказав Бєлокуров і зітхнув. — Так, прекрасна, інтелігентна родина. Відстав я від» хороших людей, ах, як відстав! А все справи, справи! Справи!
Він говорив про те, як багато доводиться працювати, коли хочеш стати зразковим сільським хазяїном. А я думав: який це важкий і ледачий хлопець! Він, коли говорив про що-небудь серйозне, то з напруженням тягнув «е-е-е-е», і працював так само, як говорив, — повільно, завжди запізнюючись, пропускаючи строки. В його діловитість я погано вірив уже через те, що листи, які я доручав йому відправляти на пошту, він цілими тижнями носив у себе в кишені.
— Найважче за все, — бурмотів він, ідучи поруч зі мною, — найважче за все те, що працюєш і ні в кого не зустрічаєш співчуття. Ніякісінького співчуття!
II
Я став бувати у Волчанінових. Звичайно я сидів на нижньому східці тераси; мене гнітило невдоволення самим собою було шкода свого життя, яке минало так швидко й нецікаво, і я все думав про те, як добре було б вирвати з своїх грудей серце, що стало у мене важким. А в цей час на терасі говорили, чути було шелест суконь, гортали книгу. Я швидко звик до того, що вдень Ліда приймала хворих, роздавала книжки і часто ходила в село з непокритою головою, під парасолькою, а увечері голосно говорила про земство, про школи. Ця тонка, гарна, незмінно сувора дівчина з маленьким, тонко окресленим ротом кожного разу, коли починалась ділова розмова, говорила мені сухо:
— Це для вас нецікаво.
Я був їй несимпатичний. Вона не любила мене за те, що я пейзажист, і в своїх картинах не зображую народного лиха, і що я, як їй здавалося, був байдужий до того, у що вона так твердо вірила. Пригадується, коли я їхав берегом Байкалу, я зустрів дівчину-бурятку, в сорочці і в штанях з синьої даби, верхи на коні; я запитав у неї, чи не продасть вона мені свою люльку, і, поки ми говорили, вона із зневагою дивилась на моє європейське обличчя і на мій капелюх, і в одну хвилину їй набридло говорити зі мною, вона гигикнула і поскакала геть. І Ліда так само зневажала в мені чужого. Зовні вона ніяк не виявляла своєї неприхильності до мене, але я відчував її і, сидячи на нижньому східці тераси, починав дратуватися і говорити, що лікувати селян, не будучи лікарем, значить обманювати їх і що легко бути благодійником, коли маєш дві тисячі селян.