— У селі всі сплять, — сказав я їй, намагаючись роздивитись у темряві її обличчя, і побачив звернуті на мене темні печальні очі. — І шинкар, і конокради спокійно сплять, а ми, пристойні люди, дратуємо один одного і сперечаємось.
Була сумна серпнева ніч, — сумна, тому що вже пахло осінню; вкритий багряною хмаркою, сходив місяць і ледь-ледь освітлював шлях і обабіч нього темні озимі ниви., Часто падали зірки. Женя йшла поряд зі мною шляхом і старалась не дивитися на небо, щоб не бачити зірок, які падали і чомусь лякали її.
— Мені здається, правда ваша, — сказала вона, тремтячи від нічної вогкості, — Коли б люди, усі гуртом, могли віддаватися духовній діяльності, то вони скоро дізналися б про все.
— Звичайно. Ми вищі істоти, і коли б насправді ми усвідомили всю силу людського генія і жили б тільки для вищої мети, то, кінець кінцем, ми стали б як боги. Але цього ніколи не буде, — людство виродиться, і від генія не лишиться й сліду.
Коли не стало видно воріт, Женя зупинилась і квапливо потиснула мені руку.
— На добраніч, — промовила вона, тремтячи; плечі її покривала тільки сорочечка, і вона зіщулилась від холоду. — Приходьте завтра…
Мені стало моторошно від думки, що я залишуся сам, роздратований, невдоволений з себе і з людей; і я сам уже намагався не дивитися на зірки, що падали.
— Побудьте зі мною ще хвилину, — сказав я. — Прошу вас.
Я кохав Женю. Мабуть, кохав її за те, що вона зустрічала й проводжала мене, за те, що дивилася на мене ніжно і з захопленням. Які зворушливо прекрасні були її бліде обличчя, тонка шия, тонкі руки, її кволість, марнування часу, її книги. А розум? Я підозрював у ній неабиякий розум, мене захоплювала широчінь її поглядів, можливо, тому що вона мислила інакше, ніж сувора, гарна Ліда, яка ке любила мене. Я подобався Жені як художник, я переміг її серце своїм талантом, і мені страшенно хотілося малювати лише для неї, і я мріяв про неї, як про свою маленьку королеву, яка разом зі мною володітиме цими деревами, нивами, туманом, зорею, цією природою, чудесною, чарівною, але серед якої я досі почував себе безнадійно самотнім і непотрібним.
— Залиштесь ще на хвилину, — попросив я. — Благаю вас.
Я зняв з себе, пальто й прикрив її змерзлі плечі; вона, боячись видатися у чоловічому пальті смішною й негарною, засміялася й скинула його, і в цей час я обійняв її і стаз цілувати її обличчя, плечі, руки.
— До завтра! — прошепотіла вона і обережно, ніби боячись порушити нічну тишу, обняла мене. — Ми не маємо таємниць одна від одної, я повинна зараз же розповісти все мамі й сестрі… Це так страшно! Мама нічого, мама любить вас, але Ліда!
Вона побігла до воріт.
— Прощайте! — крикнула вона.
І потім хвилин зо дві я чув, як вона бігла. Мені не хотілося додому, та й нічого було йти туди. Я постояв трохи у роздумі і тихо побрів назад, щоб ще глянути на будинок, у якому вона жила, милий, наївний, старий будинок, який, здавалося, вікнами свого мезоніна дивився на мене, як очима, й розумів усе. Я пройшов мимо тераси, сів на лаві біля майданчика для lown-tennis у темряві, під старим в’язом, і звідси дивився на будинок. У вікнах мезоніна, в якому жила Місюсь, спалахнуло яскраве світло, потім спокійно-зелене — це лампу накрили абажуром. Зарухалися тіні… Я був сповнений ніжності, тиші й вдоволення з себе, вдоволення, що зумів захопитися й покохати, і в той же час я відчував незручність від думки, що в цей же час, за кілька кроків від мене, в одній з кімнат цього будинку живе Ліда, яка не любить, може, навіть ненавидить мене. Я сидів і все чекав, чи не вийде Женя, прислухався, і мені здавалося, наче в мезоніні розмовляють.
Минуло близько години. Зелений вогонь погас, і не стало видно тіней. Місяць уже високо стояв над будинком і освітлював сонний сад, доріжки; жоржини й троянди в квітнику перед будинком було виразно видно й здавалося, що всі вони одного кольору. Ставало я дуже холодно. Я вийшов із саду, підібрав на шляху своє пальто і не поспішаючи побрів додому.
Коли на другий день по обіді я прийшов до Волчанінових, скляні двері у сад були відкриті навстіж. Я посидів на терасі, чекаючи, що от-от за квітником на майданчику чи на одній з алей з’явиться Женя або долине її голос з кімнат; потім я пройшов до вітальні, їдальні. Не було ні душі. З їдальні я перейшов довгим коридором у передпокій, потім назад. Тут у коридорі було кілька дверей, і за одними з них лупав голос Ліди:
— Якось Вороні… бог… — говорила вона голосно й протяжно, мабуть, диктуючи. — Бог послав був грудку сиру… Вороні… якось… Хто там? — спитала вона, почувши мої кроки.