І. немов опустилася завіса, місяць зайшов за хмари, і раптом все потемніло навколо. Старцев ледве знайшов ворота, — вже було темно, як осінньої ночі, — потім години з півтори блукав, відшукуючи завулок, де лишив своїх коней.
— Я стомився, ледве тримаюсь на ногах, — сказав він Пантелеймонові.
І, сідаючи з насолодою в коляску, він подумав: «Ох, не треба б гладшати!»
III
Другого дня ввечері він поїхав до Туркіних свататись. Але це, як виявилось, було незручним, бо Катерину Іванівну в її кімнаті причісував перукар. Вона збиралась у клуб на танцювальний вечір.
Довелося знову довго сидіти в їдальні і пити чай. Іван Петрович, бачачи, що гість задуманий і нудьгує, вийняв з жилетної кишені записочки, прочитав смішний лист німця-управителя про те, як у маєтку попсувалася вся замкнутість і обвалилася покривленість. «А посаг вони дадуть, мабуть, немалий», — думав Старцев, неуважно слухаючи.
Після безсонної ночі він був якийсь приголомшений, наче його обпоїли чимось солодким та снотворним; на душі було туманно, але радісно, тепло, і в той же час у голові якийсь холодний, важкий шматочок міркував: «Зупинись, поки не пізно! Чи до пари вона тобі? Вона розпещена, вередлива, спить до другої години, а ти дячків син, земський лікар…» «Ну що ж? — думав він. — І нехай». «До тою ж, коли ти одружишся з нею, — продовжував шматочок, — то її рідня примусить тебе кинути земську службу і жити в місті». «Ну що ж? — думав він. — У місті, то й у місті. Дадуть посаг, заведемо обстановку…»
Нарешті увійшла Катерина Іванівна у бальному вбранні, декольте, гарненька, чистенька, і Старцев замилувався і прийшов у такий захват, що не міг вимовити ані слова, а тільки дивився на неї і сміявся.
Вона стала прощатися, і він — залишатися тут йому не було вже рації — підвівся, кажучи, що йому час додому: ждуть хворі.
— Нічого не поробиш, — сказав Іван Петрович, — їдьте, до речі ж підвезете Котика в клуб.
Надворі накрапав дощ, було дуже темно, і тільки з хрипкого кашлю Пантелеймона можна було вгадати, де коні. Підняли у колясці верх.
— Я йду по кіллю, ти йдеш, покіль ллєш, — говорив Іван Петрович, підсаджуючи дочку в коляску, — він йде, покіль ллє… Рушай! Прощайте, будь ласка!
Поїхали.
— А я вчора був на кладовищі, — почав Старцев. — Як це невеликодушно і немилосердно з вашого боку…
— Ви були на кладовищі?
— Так, я був там і чекав на вас майже до другої. Я страждав…
— І страждайте, коли не розумієте жартів.
Катерина. Іванівна, вдоволена, що так хитро пожартувала з закоханого і що її так сильно кохають, зареготала і раптом скрикнула від переляку, бо в цей саме час коні круто повертали в ворота клубу і коляска похилилась. Старцев обійняв Катерину Іванівну за талію; вона, перелякана, пригорнулась до нього, і він не втримався і жагуче поцілував її в губи, в підборіддя і міцніше обійняв.
— Годі, — сказала вона сухо.
І за мить її вже не було в колясці, і городовий біля освітленого під’їзду клубу горлав огидним голосом на Пантелеймона:
— Чого зупинився, гаво? Проїжджай далі!
Старцев приїхав додому, але скоро повернувся. Одягнений у чужий фрак і білий твердий галстук, що якось усе стовбурчився і хотів сповзти з комірця, він опівночі сидів у клубі у вітальні і захоплено говорив Катерині Іванівні:
— О, як мало знають ті, хто ніколи не кохав! Мені здається, ніхто ще не описав правильно кохання, навряд чи можна описати де ніжне, радісне, нестерпне почуття, і хто пережив його хоч раз, той не стане відтворювати його в словах. Навіщо оці передмови, описи? Навіщо оця непотрібна красномовність? Кохання моє безмежне… Прошу, благаю вас, — вимовив нарешті Старцев, — будьте моєю дружиною!
— Дмитре Іоничу, — сказала Катерина Іванівна з дуже серйозним виразом, подумавши, — Дмитре Іоничу, я дуже вам вдячна за честь, я вас поважаю, але… — вона підвелась і говорила стоячи, — але, пробачте, бути вашою дружиною я не можу. Будемо розмовляти серйозно. Дмитре Іоничу, ви знаєте, над усе в житті я люблю мистецтво, люблю, шалено люблю музику, їй я присвятила все своє життя. Я хочу бути артисткою, я хочу слави, успіхів, свободи, а ви хочете, щоб я продовжувала жити в цьому місті, продовжувала це пусте, безкорисне життя, яке стало для мене нестерпним. Стати дружиною — о ні, пробачте! Людина повинна прагнути вищої, блискучої мети, а родинне життя зв’язало б мене навіки. Дмитре Іоничу (вона ледь-ледь посміхнулась, бо, сказавши «Дмитре Іоничу», згадала «Олексій Феофілактович»), Дмитре Іоничу, ви добра, благородна, розумна людина, ви найкращий з усіх… — у неї сльози навернулись на очі, — я співчуваю вам всією душею, але… але ви зрозумієте…