А Котик? Вона схудла, зблідла, стала вродливіша й стрункіша; але це вже була Катерина Іванівна, а не Котик; вже не було колишньої свіжості і виразу дитячої наївності. І в погляді, і в манерах було щось нове — несміливе й винувате, наче тут, у домі Туркіних, вона вже не почувала себе вдома.
— Скільки літ, скільки зим! — сказала вона, подаючи Старцеву руку, і було видно, що в неї тривожно билося серце; і, пильно, зацікавлено дивлячись йому в вічі, вона продовжувала: — Як ви поповнішали! Ви засмагли, змужніли, але загалом ви мало змінились.
І тепер вона йому подобалась, дуже подобалась, але чогось уже не вистачало в ній, або щось було зайве, — він і сам не міг би сказати, що саме, але щось уже заважало йому почувати, як колись. Йому не подобалась її блідість.
Новий вираз обличчя, квола усмішка, голос, а трохи згодом вже не подобалось вбрання, крісло, в якому вона сиділа, не подобалось щось у минулому, коли він трохи не одружився з нею. Він згадав про своє кохання, про мрії та сподіванки, що хвилювали його чотири роки тому, — і йому стало ніяково.
Пили чай із солодким пирогом. Потім Віра Йосипівна читала вголос роман, читала про те, чого ніколи не буває в житті, а Старцев слухав, дивився на її сиву, гарну голову і чекав, коли вона скінчить. «Нездара, — думав він, — не той, хто не вміє писати повістей, а той, хто їх пише і не вміє приховати цього».
— Непоганецьки, — сказав Іван Петрович.
Потім Катерина Іванівна грала на роялі шумливо й довго, і, коли скінчила, їй довго дякували і захоплювались, лею. «А добре, що я з нею не одружився», — подумав Старцев.
Вона дивилась на нього і, очевидно, ждала, що він запропонує їй піти в сад, але він мовчав.
— Давайте ж поговоримо, — сказала вона, підходячи до нього. — Як ви живете? Що у вас? Як? Я всі ці дні думала про вас, — продовжувала вона нервово, — я хотіла послати вам листа, хотіла сама поїхати до вас в Дяліж, і я вже вирішила поїхати, але потім роздумала: бог знає, як ви тепер до мене ставитесь. Я з таким хвилюванням чекала на вас сьогодні. Ради бога, ходімо в сад.
Вони пішли в сад і сіли там на лаву під старим кленом, як чотири роки тому. Було темно.
— Як же ви поживаєте? — спитала Катерина Іванівна.
— Нічого, живемо потрошку, — відповів Старцев.
І нічого не міг більше придумати. Помовчали.
— Я хвилююсь, — сказала Катерина Іванівна і затулила руками обличчя, — але ви не звертайте уваги. Мені так гарно дома, я така рада бачити всіх і не можу звикнути. Скільки спогадів! Мені здалось, що ми будемо розмовляти з вами аж до самого ранку.
Тепер він бачив близько її лице, блискучі очі, і тут, у темряві, вона здавалась молодшою, ніж у кімнаті, і навіть ніби повернувся до неї її колишній дитячий вираз. І справді, вона з наївною цікавістю дивилась на нього, наче хотіла ближче роздивитися і зрозуміти того, хто кохав її колись так полум’яно, з такою ніжністю і так нещасливо; її очі дякували йому за це кохання. І він пригадав усе, що було, усі найменші подробиці, як він блукав кладовищем, як потім під ранок, втомлений, повернувся до себе додому, і йому раптом стало сумно і жаль минулого. У душі зажеврів вогник.
— А пам’ятаєте, як я проводжав вас на вечір у клуб? — сказав він. — Тоді ішов дощ, було темно…
Вогник все розгорявся в душі, і вже хотілося говорити, нарікати на життя…
— Ех! — сказав він зітхаючи. — Ви от питаєте, як, я поживаю. Як ми поживаємо тут? Та ніяк. Старіємо, товстіємо, занепадаємо. День та ніч — доба пріч, життя минає тьмяно, без вражень, без думок… Вдень нажива, а ввечері клуб, товариство картярів, алкоголіків, хрипунів, яких я терпіти не можу. Що гарного?
— Але у вас робота, благородна мета в житті. Ви так любили говорити про свою лікарню. Я тоді була якась химерна, уявляла себе видатною піаністкою. Тепер усі панночки грають на роялі, і я теж грала, як усі, і нічого в мені не було особливого; я така сама піаністка, як мама письменниця. І звичайно, я вас не розуміла тоді, але потім, у Москві, я часто думала про вас. Я тільки про вас і думала. Яке це щастя бути земським лікарем, допомагати страждальцям, служити народові. Яке щастя! — повторила Катерина Іванівна з захватом. — Коли я думала про вас у Москві, ви уявлялись мені таким ідеальним, піднесеним…
Старцев згадав папірці, які він вечорами виймав з кишень з такою втіхою, і вогник у душі згас.
Він підвівся, щоб іти до будинку. Вона взяла його під руку..
— Ви найкращий з людей, яких я знала в своєму житті, — продовжувала вона. — Ми будемо бачитися, розмовляти, чи не так? Обіцяйте мені. Я не піаністка, щодо себе я вже не помиляюсь і не буду при вас ні грати, ш говорити про музику.