— Що я і сестра катаємось на велосипеді, нікому до цього діла немає! — сказав Коваленко і почервонів. — А хто буде втручатися в мої домашні і родинні справи, того я пошлю к чортам собачим.
Бєликов зблід і підвівся.
— Коли ви говорите зі мною таким тоном, то я не можу продовжувати, — сказав він. — І прошу вас ніколи так не говорити в моїй присутності про начальників. Ви повинні з повагою ставитися до властей.
— А хіба я говорив що поганого про власті? — запитав Коваленко, дивлячись на нього з злістю. — Будь ласка, дайте мені спокій. Я чесна людина і з таким добродієм, як ви, не хочу розмовляти. Я не люблю фіскалів.
Бєликов нервово заметушився і почав одягатися швидко, з виразом жаху на обличчі. Адже це вперше в житті він чув таку брутальність.
— Можете говорити, що вам завгодно, — сказав він, виходячи з прихожої на площадку сходів. — Я мушу тільки застерегти вас: можливо, нас чув хто-небудь, і, щоб не перекрутили нашої розмови і чогось не сталося, я змушений буду доповісти панові директору зміст нашої розмови… в головних рисах. Я повинен це зробити.
— Доповісти? Іди й доповідай!
Коваленко схопив його ззаду за комір і штовхнув, і Бєликов покотився вниз по сходах, гуркочучи своїми калошами. Сходи були високі, круті, але він докотився вниз благополучно, встав і помацав себе за ніс: чи цілі окуляри? Та якраз у той час, коли він котився по сходах, зайшла Варенька і з нею дві дами; вони стояли внизу і дивилися — і для Бєликова це було найжахливішим. Краще б уже, здавалося, зламати собі шию, обидві ноги, аніж стати посміховиськом: адже тепер дізнається все місто, дійде до директора, попечителя, — ой, коли б чого не сталося! — намалюють нову карикатуру, і закінчиться все це тим, що накажуть подати у відставку…
Коли він підвівся, Варенька впізнала його і, дивлячись на його смішне лице, пом’яте пальто, калоші, не розуміючи, у чому справа, гадаючи, що це він упав сам випадково, не втрималась і зареготала на весь будинок:
— Ха-ха-ха!
І цим розкотистим, заливистим «ха-ха-ха» завершилося все: і сватання, і земне існування Бєликова. Вже він не чув, що говорила Варенька, і нічого не бачив. Повернувшись до себе додому, він перш за все. прибрав зі стола портрет, а потім ліг і вже більше не підводився.
Днів через три прийшов до мене Афанасій і запитав, чи не треба послати по лікаря, бо з паном, мовляв, щось коїться. Я пішов до Бєликова. Він лежав за завісою, вкритий ковдрою, і мовчав; запитаєш його, а він тільки «так» або «ні» — і більше ні звука. Він лежить, а поруч бродить Афанасій, похмурий, насуплений, і зітхає глибоко;. а від нього горілкою, як з шинку.
Через місяць Бєликов помер. Ховали ми його всі, тобто обидві гімназії і семінарія. Тепер, коли він лежав у трупі, вираз у нього був лагідний, приємний, навіть веселий, ніби він радів, що нарешті його поклали у футляр, з якого він уже ніколи не вийде. Так, він досяг свого ідеалу! І, ніби на його честь, під час похорону була похмура, дощова погода, і всі ми були в калошах і з парасольками. Варенька теж була на похороні і, коли труну опускали в могилу, заплакала. Я помітив, що хохлушки тільки плачуть або регочуть, середнього ж настрою у них не буває.
Признаюсь, ховати таких людей, як Бєликов, це велика приємність. Коли ми поверталися з кладовища, то у пас були скромні, пісні фізіономії; нікому не хотілося виявляти цього почуття задоволення, — почуття, схожого на те, яке ми відчували давно-давно, ще в дитинстві, коли старші виїжджали з дому і ми бігали по саду годину чи дві, упиваючись цілковитою волею. Ох, воля, воля! Навіть натяк, навіть слабенька надія на її можливість дає душі крила, чи не правда?
Повернулися ми з кладовища в доброму настрої. Але минуло не більше тижня, і життя потекло по-старому, таке ж суворе, стомливе, безладне, життя, не заборонене цуркулярами, але й не дозволене повністю; не стало краще. Та й справді, Бєликова поховали, а скільки ще таких людей у футлярі залишилося, скільки їх ще буде!
— Ото ж воно й є, — сказав Іван Іванович і закурив люльку.
— Скільки їх ще буде! — повторив Буркін.
Учитель гімназії вийшов з сарая. Був це чоловік невеликий на зріст, товстий, зовсім лисий, з чорною бородою мало не до пояса; і з ним вийшли дві собаки.
— А місяць, місяць який! — сказав він, дивлячись вгору.
Стояла вже північ. Праворуч видно було все село, довга вулиця тягнулася далеко, верст на п’ять. Все потонуло в тихому, глибокому сні: ні руху, ні звуку, навіть не віриться, що в природі може бути так тихо. Коли місячної ночі бачиш широку сільську вулицю з її хатами, скиртами, заснулими вербами, то на душі стає тихо; в цьому своєму супокої, сховавшись у нічних тінях від трудів, клопоту й горя, вона лагідна, сумна, чудова, і здається, що й зорі дивляться на неї ласкаво і розчулено, і що зла вже немає на землі, і все благополучно. Ліворуч від села починалося поле; його було видно далеко, до горизонту, і на всю широчінь цього поля, залитого місячним світлом, теж ні поруху, ні звуку.