Я поїхав тоді від брата рано-вранці, і відтоді для мене стало нестерпно бувати в місті. Мене гнітить тиша і спокій, я боюсь дивитись на вікна, бо для мене тепер нема тяжчого видовища, як щасливе сімейство, яке сидить навколо столу і п’є чай. Я вже старий і нездатний для боротьби, я нездатний навіть ненавидіти. Я тільки болію душею, роздратовуюсь, досадую, ночами у мене горить голова від напливу думок, ї я не можу спати… Ах, коли б я був молодим!
Іван Іванович пройшовся схвильовано з кутка в куток і повторив:
— Коли б я був молодим!
Він раптом підійшов до Альохіна і став тиснути йому то одну руку, то другу.
— Павле Костянтиновичу! — промовив він благальним голосом. — Не заспокоюйтесь, не давайте усипляти себе! Поки молоді, сильні, бадьорі, не втомлюйтесь робити добро! Щастя нема, і не повинно його бути, а коли в житті є смисл і мета, то смисл цей і мета зовсім не в нашому щасті, а в чомусь розумнішому і значнішому. Робіть добро!
І все це Іван Іванович промовив з жалісною, благальною усмішкою, ніби просив особисто для себе.
Потім усі троє сиділи в кріслах, в різних кінцях вітальні, і мовчали. Оповідання Івана Івановича не задовольнило ні Буркіна, ні Альохіна. Коли з золотих рам дивились генерали і дами, що в присмерках здавались живими, слухати оповідання про бідолаху чиновника, який їв агрус, було скучно. Хотілось чомусь говорити і слухати про витончених людей, про жінок. І те, що вони сиділи у вітальні, де все — і люстра в чохлі, і крісла, і килими під ногами — свідчило, що тут колись ходили, сиділи, пили чай оці самі люди, які дивились тепер із рам, і те, що тут тепер безшумно ходила вродлива Пелагея, — це було краще за всякі розповіді.
Альохіну дуже хотілося спати: він устав по хазяйству рано, о третій годині ранку, і тепер у нього злипалися очі, але він боявся, як би гості не стали без нього розповідати щось цікаве, і не йшов. Чи розумне, чи справедливе було те, про що тільки-но говорив Іван Іванович, він не вникав; гості говорили не про крупи, не про сіно, не про дьоготь, а про щось, що не мало безпосереднього зв’язку з його життям, і він був радий і хотів, щоб вони продовжували…
— Але пора спати, — сказав Буркін, підводячись. — Дозвольте побажати вам спокійної ночі.
Альохін попрощався і пішов до себе вниз, а гості лишились нагорі. Їм обом приділили на ніч велику кімнату, де стояло двоє старих дерев’яних ліжок з різними оздобами і в кутку було розп’яття з слонової кості; від їх постелей, широких, прохолодних, які стелила вродлива Пелагея, приємно пахло свіжою білизною.
Іван Іванович мовчки роздягся і ліг.
— Господи, прости нас, грішних! — промовив він і вкрився з головою.
Від його люлечки, що лежала на столі, дуже пахло тютюновим перегаром, і Буркін довго не спав і все ніяк не міг зрозуміти, звідки цей тяжкий запах.
Дощ стукотів у шибки цілу ніч.
1898
ДУШЕЧКА
Оленька, дочка відставного колезького асесора Племянникова, сиділа в себе на подвір’ї на ганочку, задумавшись. Було жарко, настирливо докучали мухи, і було так приємно думати, що скоро вже вечір. Зі сходу насувалися темні дощові хмари, і звідтіля зрідка потягувало вологою.
Серед подвір’я стояв і дивився на небо антрепренер та орендар саду для розваг «Тіволі» Кукін, який квартирував тут же на подвір’ї, у флігелі.
— Знову! — говорив він з одчаєм. — Знов буде дощ! Щодня дощі, щодня дощі — наче навмисно! Адже ж це петля! Це розорення! Щодня страшні збитки!
Він сплеснув руками і продовжував, звернувшись до Оленьки:
— Ось вам, Ольго Семенівно, наше життя. Хоч плач! Працюєш, стараєшся, мучишся, ночами не спиш, усе думаєш, як би краще — і що ж? З одного боку, публіка темна, дика. Даю їй найліпшу оперетку, феєрію, чудесних куплетистів, але хіба їй це потрібне? Хіба вона в цім тямить що-небудь? Їй потрібний балаган! Їй подавай пошлість! З другого боку, подивіться на погоду. Майже кожного вечора дощ. Як зарядило з десятого травня, так потім увесь травень і червень, просто жах! Публіка не ходить, але ж я за оренду плачу? Артистам плачу?
Другого дня надвечір знову насувалися хмари, і Кукін говорив з істеричним реготом:
— Ну, що ж? І нехай! Нехай хоч увесь сад заллє, хоч мене самого! Щоб мені не мати щастя ні на цьому, ні на тому світі! Хай артисти подають на мене в суд! Що суд? Хоч на каторгу у Сибір! Хоч на ешафот! Ха-ха-ха!