А головне, що найгірше за все, в неї вже не було ніяких думок. Вона бачила навколо себе предмети й розуміла все, що робилось навкруги, але ні про що не могла скласти думки и не знала, про що їй розмовляти. А який це жах не мати ніякої думки! Бачиш, наприклад, як стоїть пляшка, або йде дощ, або їде селянин возом, але навіщо ця пляшка, чи дощ, чи селянин, який у них сенс, сказати не можеш, і навіть за тисячу карбованців нічого не сказав би. За Кукіна й Пустовалова, а потім за ветеринара Оленька могла пояснити все й сказала б свою думку про що завгодно, а тепер і в голові, і в серці в неї була така ж порожнеча, як і на подвір’ї. І так моторошно, і так гірко, неначебто об’їлася полину.
Місто поволі розширювалося на всі сторони. Циганську Слобідку вже називали вулицею, і там, де були сад «Тіволі» та лісні склади, виросли вже будинки й утворився ряд провулків. Як швидко біжить час! Будинок в Оленьки потемнішав, дах заіржавів, сарай похилився, і все подвір’я заросло бур’яном та жалкою кропивою. Сама Оленька постаріла, змарніла; влітку вона сидить на ганочку, і на душі в неї, як і раніш, і порожньо, і нудно, і одгонить полином, а взимку сидить вона біля вікна й дивиться на сніг. Чи повіє весною, чи донесе вітер передзвін соборних дзвонів, і раптом налинуть спогади про минуле, солодко стиснеться серце, і з очей поллються рясні сльози, але це тільки на хвилину, а далі знову пустка, і невідомо, нащо живеш. Чорна кішечка Бриська лащиться й м’яко муркоче, та не зворушують Оленьку ці кіщині пестощі. Чи цього ж їй треба! їй би такої любові, яка захопила б усю її істоту, всю душу, розум, дала б їй думки, напрямок у житті, зігріла б її старіючу кров. І вона струшує з пелени чорну Бриську і говорить їй з досадою:
— Іди, іди… Нічого тут!
І так день по дню, рік за роком, — і жодної радості, і немає ніякої думки. Що скаже Мавра-кухарка, те й добре.
Одного гарячого липневого дня, надвечір, коли по вулиці гнали міську череду і все подвір’я заповнилося хмарами куряви, раптом хтось постукав у хвіртку. Оленька пішла сама відчиняти і, як глянула, так і обімліла: за ворітьми стояв ветеринар Смирнін, уже сивий і в цивільному вбранні. Їй враз згадалося все, вона не втрималась, заплакала й поклала йому голову на груди, не сказавши жодного слова, і через сильне хвилювання не помітила, як обоє потім увійшли в будинок, як сіли чай пити.
— Голубчику мій! — бурмотіла вона, тремтячи від радості. — Володимире Платоновичу! Звідки бог приніс?
— Хочу тут зовсім оселитися, — розповідав він. — Подав у відставку і ось приїхав спробувати щастя на волі, пожити осілим життям. Та й сина пора вже віддавати до гімназії. Виріс. Я ж, знаєте, помирився з дружиною.
— А де ж вона? — спитала Оленька.
— Вона з сином у готелі, а я от ходжу й квартири шукаю.
— Господи, батечку, та візьміть у мене будинок! Чим не квартира? Ох, господи, та я з вас нічого й не візьму, — захвилювалась Оленька й знову заплакала. — Живіть тут, а для мене й флігеля досить. Радість яка, господи!
Другого дня вже фарбували на будинку дах та білили стіни, а Оленька, взявшись у боки, ходила по двору й. розпоряджалася. На обличчі в неї засвітилася колишня усмішка, і вся вона ожила, посвіжішала, наче прокинулася від довгого сну. Приїхала дружина ветеринара, худорлява, негарна дама з коротким волоссям і вередливим виразом, і з нею хлопчик Саша, маленький не по літах (йому йшов уже десятий рік), повний, з ясними голубими очима і з ямочками на щоках. І ледве хлопчик увійшов у двір, як побіг за кішкою, і зараз же залунав його веселий, радісний сміх.
— Тітонько, це ваша кішка? — спитав він в Оленьки. — Коли вона у вас ощениться, то, будь ласка, подаруйте нам одне котенятко. Мама дуже боїться мишей…
Оленька поговорила з ним, напоїла його чаєм, і серце в неї в грудях стало раптом теплим і солодко стислося, наче цей хлопчик був її. рідний син. І коли ввечері він, сидячи в їдальні, повторював уроки, вона дивилась на нього розчулено й жалісливо і шепотіла:
— Голубчику мій, красунчику… Дитятко моє, і вродився ж ти такий розумненький, такий біленький.
Островом називається, — прочитав він, — частина суходолу, з усіх боків оточена водою.
— Островом називається частина суходолу… — повторила вона, і це була її перша думка, яку вона висловила впевнено після стількох років мовчання й порожнечі в думках.
І вона вже мала свої погляди і за вечерею говорила з Сашиними батьками про те, як важко тепер дітям учитися в гімназії, але що все-таки класична освіта краще за реальну, бо з гімназії всюди відкрито шлях; хочеш — іди в лікарі, хочеш — в інженери.