Йому не було ще сорока, але в нього була вже дочка дванадцяти років і два сини гімназисти. Його одружили рано, коли він був ще студентом другого курсу, і тепер дружина здавалась у півтора рази старшою за нього. Це була жінка висока, з темними бровами, пряма, поважна, солідна і, як вона сама себе називала, мисляча. Вона багато читала, не писала в листах ть, називала чоловіка не Дмитром, а Димитрієм, а він потай вважав її обмеженого, вузькою, негарною, боявся її і не любив бувати дома. Зраджувати її він почав уже давно, зраджував часто і, мабуть, тому про жінок висловлювався майже завжди погано, і коли в його присутності говорили про них, то він називав їх так:
— Нижча раса!
Йому здавалося, що він досить навчений гірким досвідом, щоб називати їх, як завгодно, але все ж без «нижчої раси» він не міг би прожити й двох днів. У товаристві мужчин йому було нудно, негаразд, з ними він був неговіркий, холодний, а серед жінок почував себе вільно і знав, про що говорити з ними і як тримати себе; і навіть мовчати з ними йому було легко. В його зовнішності, у вдачі, в усій його натурі було щось принадне, невловне, що прихиляло до нього жінок, вабило їх; він знав про це, і самого його теж якась сила тягла, до них.
Досвід багаторазовий, справді гіркий досвід, навчив його давно, що всяке зближення, яке спочатку так приємно різноманітить життя і здається милою і легкою пригодою, в порядних людей, особливо в москвичів, важких на підйом, нерішучих, неминуче виростає в цілу задачу, складну надзвичайно, і становище кінець кінцем стає обтяжливим. Але при всякій новій зустрічі з інтересною жінкою цей досвід якось вислизав з пам’яті, і хотілося жити, все здавалось таким простим і забавним.
Гот одного разу, надвечір, він обідав у саду, а дама в береті підходила, не поспішаючи, щоб зайняти сусідній стіл. Її вираз, хода, вбрання, зачіска говорили йому, що вона з порядного товариства, заміжня, у Ялті вперше і сама, що їй нудно тут… В розповідях про нечистоту місцевих звичаїв багато неправди, він зневажав їх і знав, що такі розповіді здебільшого складають люди, які самі б охоче грішили, якби вміли; але, коли дама сіла за сусідній стіл за три кроки від нього, йому згадалися ці оповідання про легкі перемоги, про поїздки в гори, і спокуслива думка про швидкий, короткочасний зв’язок, про роман з невідомою жінкою, якої не знаєш на ім’я і прізвище, раптом опанувала його.
Він лагідно поманив до себе шпіца і, коли той підійшов, погрозив йому пальцем. Шпіц загарчав. Гуров знов погрозив.
Дама глянула на нього і зразу ж опустила очі.
— Він не кусається, — сказала, вона й почервоніла.
— Можна дати йому кістку? — І коли вона ствердно кивнула головою, він спитав привітно: — Ви давно зволили приїхати до Ялти?
— Днів з п’ять.
— А я вже дотягую тут другий тиждень.
Помовчали трохи.
— Час минає швидко, а проте тут така нудьга! — сказала вона, не дивлячись на нього.
— Це тільки заведено говорити, що тут нудно. Обиватель живе в себе десь у Бєлеві або Жиздрі — і йому не нудно, а приїде сюди: «Ой, нудно! Ой, курява!» Подумаєш, що він з Гренади приїхав.
Вона засміялась. Потім обоє продовжували їсти мовчки, як незнайомі; але після обіду пішли рядом — і почалася жартівлива, легка розмова людей вільних, задоволених, яким однаково, куди б не йти, про що не говорити. Вони гуляли й говорили про те, як дивно освітлене море; вода була бузкового кольору, такого м’якого й теплого, і по пій від місяця йшла золота смуга. Говорили про те, як душно після гарячого дня. Гуров розповів, що він москвич, за освітою філолог, але служить у банку; готувався колись співати в приватній опері, але кинув, має в Москві два будинки… А від неї він дізнався, що вона виросла в Петербурзі, але вийшла заміж у С., де живе вже два роки, що пробуде вона в Ялті ще з місяць, і за нею, може, приїде її чоловік, якому теж хочеться відпочити. Вона ніяк по могла пояснити, де служить її чоловік, у губернському правлінні чи в губернській земській управі, і це їй самій було смішно. І дізнався ще Гуров, що її звати Анною Сергіївною.
Потім у себе в номері він думав про неї, про те, що завтра вона, напевно, зустрінеться з ним. Так повинно бути. Лягаючи спати, він згадав, що вона ще так недавно була інституткою, вчилась так само, як тепер його дочка, згадав, скільки ще несміливості, ніяковості було в її сміхові, в розмові з незнайомим, — мабуть, це вперше в житті вона була сама, в таких умовах, коли за нею ходять, і на леї дивляться, і розмовляють з нею тільки з одною таємною метою, про яку вона не може не догадуватися. Згадав він її тонку, слабку шию, гарні сірі очі. «Щось у ній є жалюгідне все-таки», — подумав він і став засинати.