II
Минув тиждень після знайомства. Був святковий день. У кімнатах було душно, а на вулицях вихором носилася курява, зривало капелюхи. Весь день хотілося пити, і Гуров часто заходив до павільйону і пропонував Анні Сергіївні то води з сиропом, то морозива. Нікуди було дітися.
Увечері, коли трохи стихло, вони пішли на мол, щоб подивитись, як прийде пароплав. На пристані було багато гуляючих; зібралися зустрічати когось, тримали букети. І тут виразно впадали в око дві особливості ошатної ялтинської юрби: літні дами були одягнені, як молоді, і було багато генералів.
Через хвилювання на морі пароплав прийшов пізно, коли вже сіло сонце, і, перше ніж пристати до молу, довго повертався. Анна Сергіївна дивилася в лорнетку на пароплав і на пасажирів, ніби шукаючи знайомих, і коли зверталась до Гурова, то очі в неї блищали. Вона багато говорила, і запитання в неї були уривчасті, і вона сама зразу ж забувала, про що питала; потім загубила в юрбі лорнетку.
Ошатна юрба розходилась, уже не було видно облич, вітер вщух зовсім, а Гуров і Анна Сергіївна стояли, немов чекаючи, чи не зійде ще хто з пароплава. Анна Сергіївна вже мовчала й нюхала квітки, не дивлячись на Гурова.
— Погода надвечір стала краща, — сказав він. — Куди ж ми тепер підемо? Чи не поїхати нам куди-небудь?
Вона нічого не відповіла.
Тоді він пильно подивився на неї і раптом обійняв її й поцілував у губи, і його обдало пахощами і вологою квітів, і зараз же він лякливо оглянувся: чи не бачив хто?
— Ходімо до вас… — вимовив він тихо.
І обоє пішли швидко.
У неї в номері було душно, пахло духами, які вона купила в японському магазині. Гуров, дивлячись на неї тепер, думав: «Яких тільки не буває в житті зустрічей!» Від минулого в нього зберігся спогад про безтурботних, добродушних жінок, веселих від кохання, вдячних йому за щастя, хоч би дуже коротке; і про таких, — як, наприклад, його дружина, — що кохали без щирості, з зайвими розмовами, манірно, з істерією, з таким виразом, немовби то було не кохання, не пристрасть, а щось значніше; і про таких двох-трьох, дуже гарних, холодних, в яких раптом перебігав на обличчі хижий вираз, уперте бажання взяти, вихопити в життя більше, ніж воно може дати, і де були не першої молодості, примхливі, нерозсудливі, владні, нерозумні жінки, і коли Гуров байдужів до них, то краса їх збуджувала в ньому ненависть, і мереживо на їх білизні здавалось йому тоді схожим на луску.
Але тут все та сама несміливість, незграбність недосвідченої молодості, ніякове почуття; і було враження розгубленості, начебто хтось раптом постукав у двері. Анна Сергіївна, ця «дама з собачкою», до того, що трапилося, поставилась якось особливо, дуже серйозно, наче до свого падіння, — так здавалось, і це було дивно і не до речі. В неї опали, зав’яли риси і по боках обличчя сумно висіло довге волосся, вона замислилась у сумній позі, наче грішниця на старовинній картині.
— Недобре, — сказала вона. — Ви ж перший мене не поважаєте тепер.
На столі в номері був кавун. Гуров відрізав собі скибку і став їсти повільно. Минуло принаймні півгодини в мовчанні.
Лина Сергіївна була зворушлива, від неї віяло чистотою порядної, наївної, малодосвідченої жінки; одинока свічка, яка горіла на столі, ледве освітлювала її обличчя, але було видно, що в неї недобре на душі.
— Чому б я міг перестати поважати тебе? — спитав Гуров. — Ти сама не знаєш, що кажеш.
— Нехай бог мене простить! — сказала вона, і очі в неї наповнилися слізьми. — Це жахливо.
— Ти наче виправдуєшся.
— Чим мені виправдатися? Я погана, низька жінка, я себе зневажаю і про виправдання не думаю. Я не чоловіка обманула, а саму себе. І не тепер тільки, а вже давно обманюю. Мій чоловік, може, чесна, добра людина, але ж він лакей! Я не знаю, що він робить там, як служить, а знаю тільки, що він лакей. Мені, коли я вийшла за нього, було двадцять років, мене поривала цікавість, мені хотілося чого-небудь кращого; адже є, — казала я собі, — інше життя. Хотілося пожити! Пожити й пожити… Цікавість мене пекла… ви цього не розумієте, але, клянусь богом, я вже не могла владати собою, зо мною щось робилось, мене не можна було втримати, я сказала чоловікові, що хвора, і поїхала сюди… І тут усе ходила, як в чаду, як божевільна… І от я стала пошлою, поганою жінкою, яку кожен може зневажати.
Гурову було вже нудно слухати, його дратував наївний тон, це каяття, таке несподіване й недоречне; якби не сльози на очах, то можна було б подумати, що вона жартує або грає роль.