— Я не розумію, — сказав він тихо, — чого ж ти хочеш?
Вона сховала обличчя в нього на грудях і пригорнулась до нього.
— Вірте, вірте мені, благаю вас… — говорила вона. — Я люблю чесне, чисте життя, а гріх мені огидний, я сама не знаю, що роблю. Прості люди кажуть: нечистий попутав. І я можу тепер про себе сказати, що мене попутав нечистий.
— Годі, годі… — бурмотів він.
Він дивився їй у нерухомі, злякані очі, цілував її, говорив тихо і ласкаво, і вона потроху заспокоїлась, і веселість вернулась до неї; стали обоє сміятись.
Потім, коли вони вийшли, на набережній не було ні душі, місто зі своїми кипарисами мало зовсім мертвий вигляд, але море ще шуміло й билося об берег; один баркас гойдався на хвилях, і на ньому сонно блимав ліхтарик.
Знайшли візника і поїхали до Ореанди.
— Я оце внизу в прихожій довідався про твоє прізвище: на дошці написано фон Дідеріц, — сказав Гуров. — Твій чоловік німець?
— Ні, в нього, здається, дід був німець, але сам він православний.
В Ореанді сиділи на лавці, недалеко від церкви, дивилися вниз на море і мовчали. Ялту було ледве видно крізь ранішній туман, на вершинах гір нерухомо стояли білі хмари. Листя не ворушилось на деревах, цвірчали цикади, і одноманітний, глухий шум моря, що долинав знизу, говорив про спокій, про вічний сон, який чекає нас. Так шуміло внизу, коли ще тут не було ні Ялти, ні Ореанди, тепер шумить і шумітиме так само байдуже й глухо, коли нас не буде. І в цій незмінності, в цілковитій байдужості до життя і смерті кожного з нас криється, може, запорука нашого вічного порятунку, безперервного руху життя на землі, безперервної досконалості. Сидячи поруч молодої жінки, яка на світанку здавалась такою гарною, заспокоєний і зачарований виглядом цієї казкової обстановки — моря, гір, хмар, широкого неба, — Гуров думав про те, яке, по суті, коли вдуматися, все прекрасне на цьому світі, все, крім того, що ми самі мислимо й робимо, коли забуваємо про свою людську гідність.
Підійшов якийсь чоловік — мабуть, сторож, — подивився на них і пішов. І ця подробиця здалася такою таємничою і теж гарною. Видно було, як прийшов пароплав з Феодосії, освітлений ранішньою зорею, вже без вогнів.
— Роса на траві, — сказала Анна Сергіївна після мовчання.
— Так. Пора додому.
Вони вернулись до міста.
Потім кожного полудня вони зустрічались, на набережній, снідали разом, обідали, гуляли, захоплювалися морем. Вона жалілася, що погано спить і що в неї тривожно б’ється серце, задавала все ті самі запитання, хвилюючись то з ревнощів, то зі страху, що він не досить її поважає. І часто в сквері або в саду, коли поблизу них нікого не було, вія раптом пригортав її до себе й цілував палко. Цілковите неробство, ці поцілунки серед білого дня, з осторогою і страхом, коли б хто не побачив, спека, запах моря і повсякчасне миготіння перед очима гулящих, ошатних, ситих людей наче переродили його; він говорив Анні Сергіївні про те, яка вона гарна, яка принадна, був нетерпляче палкий, не відходив від неї ні на крок, а вона часто задумувалась і все просила його признатися, що він її не поважає, нітрохи не любить, а тільки бачить у ній пошлу жінку. Майже щовечора пізніше вони їздили куди-небудь за місто, в Ореанду або на водоспад; і прогулянка виходила вдалою, враження незмінно кожного разу були прекрасні, величаві.
Чекали, що приїде чоловік. Але прийшов від нього лист, Е якому він повідомляв, що в нього розболілись очі, і благав дружину скоріше вернутися додому. Анна Сергіївна почала квапитися.
— Це добре, що я їду, — казала вона Гурову. — Це сама доля.
Вона поїхала кіньми, і він проводжав її. Їхали цілий день. Коли вона сідала у вагон кур’єрського поїзда, і коли вдарив другий дзвінок, вона говорила:
— Дайте, я подивлюся на вас іще… Подивлюся ще раз. Ось так.
Вона не плакала, але була сумна, наче хвора, і обличчя в неї дрижало.
— Я буду про вас думати… згадувати, — говорила вона. — Господь з вами, залишайтесь. Не згадуйте лихом. Ми назавжди прощаємося, це так треба, бо не слід би було зовсім зустрічатися. Ну, господь з вами.
Поїзд відійшов швидко, його вогні скоро зникли, і через хвилину вже не було чути шуму, наче все змовилося навмисне, щоб припинити якнайшвидше це солодке забуття, це безумство. І, зоставшись сам-один на платформі та дивлячись у темну далечінь, Гуров слухав сюрчання коників і гудіння телеграфних дротів з таким почуттям, начебто щойно проснувся. І він думав про те, що ось у його житті була ще одна пригода або подія, і це теж уже скінчилось, і залишився тепер спогад… Він був зворушений, сумний і почував легке каяття; адже ця молода жінка, з якою він більше вже ніколи не побачиться, не була з ним щаслива; він був привітний з нею і щирий, але все ж у поводженні з нею, в його тоні й пестощах пробігала тінню легка насмішка, грубувата гордовитість щасливого мужчини, який до того ж майже вдвоє старший за неї. Весь час вона називала його добрим, незвичайним, величним, очевидно, він здавався їй не тим, чим був насправді, значить, мимоволі обманював її…