І в цю хвилину він раптом згадав, як тоді увечері на станції, провівши Анну Сергіївну, говорив собі, що все скінчилось і вони вже ніколи не побачаться. Але як що далеко було до кінця!
На вузьких, похмурих сходах, де було написано: «Хід до амфітеатру», вона спинилась.
— Як ви мене злякали! — сказала вона, важко дихаючи, все ще бліда, приголомшена. — О, як ви мене злякали! Я ледве жива. Чого ви приїхали? Чого?
— Але зрозумійте, Анно, зрозумійте… — вимовив він півголосом, кваплячись. — Благаю вас, зрозумійте…
Вона дивилась на нього з страхом, з благанням, з любов’ю, дивилася пильно, щоб міцніше затримати в пам’яті його риси.
— Я так страждаю! — казала далі вона, не слухаючи його. — Я весь час думала тільки про вас, я жила думками про вас. І мені хотілося забути, але навіщо, навіщо ви приїхали?
Вище, на площадці, два гімназисти курили й дивилися вниз, але Гурову було байдуже, він пригорнув до себе Анну Сергіївну і став цілувати її обличчя, щоки, руки.
— Що. ви робите, що ви робите! — говорила вона з жахом, відштовхуючи його від себе. — Ми з вами збожеволіли. Їдьте сьогодні ж, їдьте зараз… Заклинаю вас усім святим, благаю… Сюди йдуть.
По сходах знизу нагору хтось ішов.
— Ви повинні виїхати… — казала далі Анна Сергіївна пошепки. — Чуєте, Дмитре Дмитровичу? Я приїду до вас у Москву. Я ніколи не була щаслива, я тепер нещасна і ніколи, ніколи не буду щаслива, ніколи! Не примушуйте ж мене страждати ще більше! Клянусь, я приїду до Москви. А тепер розстаньмося! Мій милий, добрий, дорогий мій, розстаньмося!
Вона потиснула йому руку ї стала швидко спускатися вниз, весь час оглядаючись на нього, і по очах її було видно, що вона справді не була щаслива. Гуров постояв трохи, прислухався, потім, коли все стихло, відшукав свою вішалку і пішов з театру.
VI
І Анна Сергіївна стала приїжджати до нього в Москву. Раз на два-три місяці вона виїздила з С. І казала чоловікові, що їде порадитися з професором про свою жіночу хворобу, — і чоловік вірив і не вірив. Приїхавши до Москви, вона зупинялась у «Слов’янському базарі» і зразу ж посилала до Гурова людину в червоній шапці. Гуров ходив до неї, і ніхто в Москві не знав про це.
Одного разу він ішов до неї отак зимового ранку (посланець був у нього напередодні ввечері і не застав). З ним ішла його дочка, яку хотілось йому провести до гімназії, це було по дорозі. Сипаїв лапатий мокрий сніг.
— Тепер три градуси тепла, а тим часом іде сніг, — говорив Гуров дочці. — Але, ж це тепло тільки на поверхні землі, у верхніх же шарах атмосфери зовсім інша температура.
— Тату, а чому зимою не буває грому?
Він пояснив і це. Він говорив і думав про те, що ось він іде на побачення, і жодна жива душа не знає про це і, мабуть, ніколи не буде знати. В нього було два життя: одно явне, яке бачили і знали всі, кому це потрібно було, повне умовної правди й умовного обману, схоже зовсім на життя його знайомих і друзів, і інше — що йшло таємно. І через якийсь дивний збіг обставин, може, випадковий, усе, що було для нього важливим, цікавим, необхідним, у чому він був щирий і не обманював себе, що становило зерно його життя, відбувалося потай від інших, а все те, що було його неправдою, його оболонкою, в яку він ховався, щоб сховати правду, як, наприклад, його служба в банку, суперечки в клубі, його «нижча раса», ходіння з дружиною на ювілеї, — все це було явне. І по собі він міркував про інших, не вірив тому, що бачив, і завжди припускав, що в кожної людини під покровом таємниці, як під покровом ночі, проходить її справжнє, найцікавіше життя. Кожне особисте існування тримається на таємниці, і, може, почасти тому культурна людина так нервово клопочеться про те, щоб поважалась особиста таємниця.
Провівши дочку до гімназії, Гуров пішов до «Слов’янського базару». Він скинув шубу внизу, піднявся наверх і тихо постукав у двері. Анна Сергіївна, одягнена в його улюблене сіре плаття, стомлена дорогою і чеканням, ждала його з учорашнього вечора; вона була бліда, дивилась на нього і не усміхалась, і ледве він увійшов, як вона вже припала до його грудей. Наче вони не бачились років зо два, поцілунок їх був довгий, тривалий.
— Ну, як живеш там? — спитав він. — Що нового?
— Зажди, зараз скажу… Не можу…