На ньому був тепер застебнутий сюртук і поношені парусинові брюки, стоптані внизу. І сорочка була непрасована, і увесь він мав якийсь несвіжий вигляд. Дуже худий, з великими очима, з довгими, худими пальцями, бородатий, темний і все-таки вродливий. До Шуміних він звик, як до рідних, і у них почував себе, мов дома. І кімната, де він жив тут, називалася вже давно Сашиною кімнатою.
Стоячи на ганку, він побачив Надю й пішов до неї.
— Добре у вас тут, — сказав він.
— Звичайно, добре. Вам би тут до осені пожити.
— Еге ж, мабуть, що так. доведеться. Можливо, до вересня у вас тут проживу.
Він засміявся без причини й сів поруч.
— А я ось сиджу й дивлюсь звідси на маму, — сказала Надя. — Вона здається звідси такою молодою! У моєї мами, звичайно, є слабості, — додала вона, помовчавши, — та все ж вона незвичайна жінка.
— Так, хороша… — погодився Саша. — Ваша мама по-своєму, звичайно, і дуже добра, й мила жінка, але… як вам сказати? Сьогодні вранці зайшов я до вас на кухню, а там четверо служниць сплять просто долі, ліжок нема, замість постелі лахміття, сморід, блощиці, таргани… Те саме, що було двадцять років тому, ніякої зміни. Ну, бабуня, бог з нею, на те вона й бабуня; а мама ж либонь по-французькому розмовляє, в спектаклях участь бере. Можна б, здається, розуміти.
Коли Саша говорив, то витягав перед слухачем два довгих, худющих пальці.
— Мені все тут якесь дике з незвички, — продовжував він, — Чорт знає, ніхто нічого не робить. Мамаша цілісінький день тільки гуляє, мов герцогиня якась, бабуня теж нічого не робить, ви — теж. І жених, Андрій Андрійович, теж нічого не робить.
Надя чула це й торік і, здається, позаторік, і знала, що Саша інакше міркувати не може, і це раніше смішило її, а тепер їй чомусь стало прикро.
— Все це застаріло й давно набридло, — сказала вона й підвелась. — Ви придумали б щось новіше.
Він засміявся й теж підвівся, і обоє пішли додому. Вона, висока, вродлива, струнка, здавалася тепер поруч нього дуже здоровою й нарядною; вона відчувала це, і їй було шкода його й чомусь ніяково.
— І говорите ви багато зайвого, — сказала вона. — Ось ви щойно говорили про мого Андрія, але ж ви його не знаєте.
— Мого Андрія… Бог з ним, з вашим Андрієм! Мені ось молодості вашої шкода.
Коли ввійшли в зал, там уже сідали вечеряти. Бабуня, чи, як її називали в домі, бабуля, дуже повна, некрасива, з густими бровами й з вусиками, розмовляла гучно, і вже з її голосу й з манери говорити було помітно, що вона тут найстарша в домі. Їй належали торгові ряди на ярмарку та старовинний будинок з колонами й садом, але вона щоранку молилась, щоб бог спас її від розорення, і при цьому плакала. І її невістка, Надина мати, Ніна Іванівна, білява, сильно затягнута, в pince-nez і з брильянтами на кожному пальці; і отець Андрій, старик, худорлявий, беззубий і з таким виразом, ніби збирався розповісти щось дуже смішне; і його син Андрій Андрійович, Надин жених, повний і вродливий, з кучерявим волоссям, схожий на артиста або на художника, — всі троє розмовляли про гіпнотизм.
— Ти у мене за тиждень поправишся, — сказала бабуля, звертаючись до Саші, — тільки ось їж якомога більше. І на що ти схожий! — зітхнула вона. — Страшний ти став! От уже справді, достеменно, блудний син.
— Отеческого дара расточив богатство, — промовив отець Андрій повільно, з сміхотливими очима, — с бессмысленными скоты пасохся окаянный…
— Люблю я свого батька, — сказав Андрій Андрійович і поторкав його за плече. — Славний старик. Добрий старик.
Усі помовчали. Саша раптом засміявся і притиснув до рота серветку.
— Отже, ви вірите в гіпнотизм? — спитав отець Андрій у Ніни Іванівни.
— Я не можу, звичайно, твердити, що я вірю, — відповіла Ніна Іванівна, надаючи своєму обличчю дуже серйозного, навіть суворого виразу, — але мушу признатися, що в природі є багато таємничого й незрозумілого.