Вони посиділи, поговорили; і тепер, після того як Надя пробула зиму в Петербурзі, від Саші, від його слів, від усмішки і від усієї його постаті віяло чимсь віджилим, старомодним, давно проспіваним і, можливо, вже мертвим.
— Я післязавтра на Волгу поїду, — сказав Саша, — ну, а потім на кумис. Хочу кумису попити. А зо мною їде один приятель з дружиною. Дружина надзвичайна людина; все підбиваю її, умовляю, щоб вона вчитися пішла. Хочу, щоб життя своє перевернула.
Поговоривши, поїхали на вокзал. Саша частував чаєм, яблуками; а коли поїзд рушив і він, посміхаючись, махав хусткою, то навіть по ногах його видно було, що він дуже хворий і навряд чи проживе довга.
Приїхала Надя в своє місто опівдні. Коли вона їхала з вокзалу додому, то вулиці здавалися їй дуже широкими, а будинки маленькими, приплюснутими; людей не було, і тільки стрівся иімець-настройщик у рудому пальті. І всі будинки наче пилом вкриті. Бабуся, зовсім уже стара, по-давньому повна й некрасива, обхопила Надю руками й Довго плакала, припавши обличчям до її плеча, і не могла відірватися. Ніна Іванівна тєж дуже постаріла й змарніла, якось осунулася вся, але все ще по-давньому була затягнута, і брильянти блищали у неї на пальцях.
— Люба моя! — говорила вона, тремтячи всім тілом. — Люба моя!
Потім сиділи й мовчки плакали. Видно було, що й бабуся, і мати відчували, що минуле втрачене назавжди і безповоротно: нема вже ні становища в товаристві, ні колишньої шани, ні права запрошувати до себе в гості; так буває, коли серед легкого, безтурботного життя раптом наскочить вночі поліція, зробить трус, і господар дому, виявиться, розтратив, підробив, — і прощавай тоді навіки легке, безтурботне життя!
Надя пішла нагору і побачила ту ж постіль, ті ж вікна з білими наївними занавісками, а у вікнах той же сад, осяяний сонцем, веселий, гомінливий. Вона поторкала свій стіл, посиділа, подумала. І обідала добре, і пила чай з смачними, жирними вершками, але чогось неставало, відчувалася порожнеча в кімнатах, і стелі були низькі. Ввечері вона лягла спати, вкрилась, і чомусь було смішно лежати в цій теплій, дуже м’якій постелі.
Прийшла на хвилину Ніна Іванівна, сіла, як сідають винуваті, боязко і з оглядкою.
— Ну, як, Надю? — спитала вона, помовчавши. — Ти задоволена? Дуже задоволена?
— Задоволена, мамо.
Ніна Іванівна встала й перехрестила Надю та вікна.
— А я стала, як бачиш, релігійною, — сказала вона. — Знаєш, я тепер вдалася до філософії і все думаю, думаю… 1 мені тепер багато що стало ясним, як день. Насамперед треба, мені здається, щоб все життя проходило мов крізь призму.
— Скажи, мамо, як здоров’я бабусі?
— Начебто нічого. Коли ти поїхала тоді з Сашею і надійшла від тебе телеграма, то бабуся як прочитала, так і впала; три дні лежала нерухомо. Потім все богу молилася й плакала. А тепер нічого.
Вона підвелась і пройшлась по кімнаті. «Тік-ток… — калатав сторож. — Тік-ток, тік-ток…»
— Насамперед треба, щоб усе життя проходило мов крізь призму, — сказала вона, — тобто, інакше кажучи, треба, щоб життя в свідомості поділялося на найпростіші елементи, немовби на сім основних кольорів, і кожний елемент треба вивчати окремо.
Що ще сказала Ніна Іванівна і коли вона пішла, Надя не чула, бо невдовзі заснула.
Минув травень, настав червень. Надя вже звикла до дому. Бабуся клопоталася біля самовара, глибоко зітхала; Ніна Іванівна розповідала вечорами про свою філософію; вона по-давньому проживала в домі як нахлібниця і мусила звертатися до бабусі по кожний двогривений. Було багато мух у домі, і стелі в кімнатах, здавалося, ставали дедалі нижчими. Бабуся та Ніна Іванівна не виходили на вулицю з побоювання, щоб їм не стрілися отець Андрій та Андрій Андрійович. Надя ходила по саду, по вулиці, дивилася на будинки, на сірі паркани, і їй здавалося, що в місті все давно вже постаріло, віджило, і все тільки чекає чи то кінця, чи то початку чогось молодого, свіжого. О, якби швидше настало це нове, ясне життя, коли можна буде просто й сміло дивитися в очі своїй долі, відчувати себе правим, бути веселим, вільним! А таке, життя рано чи пізно настане! Адже буде час, коли від бабусиного дому, де все так влаштовано, що чотири служниці інакше жити не можуть, як тільки в одній кімнаті, в підвальному поверсі, в нечистоті, — буде ж час, коли від цього дому не лишиться й сліду, про нього забудуть, ніхто не буде пам’ятати. І Надю розважали лише хлопчаки з сусіднього двору; коли вона гуляла по саду, вони стукотіли в паркан і дражнили її, сміючись:
— Наречена! Наречена!
Надійшов з Саратова лист від Саші. Своїм веселим, танцюючим почерком він писав, що подорож по Волзі йому вдалася цілком, але що в Саратові він трохи заслаб, втратив голос і вже два тижні лежить у лікарні. Вона зрозуміла, що це означає, і передчуття, схоже на певність, опанувало нею. І їй було неприємно, що це передчуття й думки про Сашу не хвилювали її так, як колись їй палко хотілося жити, хотілося до Петербурга, і знайомство з Сашею уявлялося вже милим, але далеким, далеким минулим! Вона не спала всю ніч і вранці сиділа біля вікна, прислухаючись. І справді, пролунали голоси внизу; стривожена бабуся стала про щось швидко питати. Потім заплакав хтось… Коли Надя зійшла вниз, то бабуся стояла в кутку й молилася, і обличчя у неї було заплакане. На столі лежала телеграма.