— Засвітіть, — каже він.
— Бу-бу-бу… — відповідає Юхим.
Пелагея кидається до печі й починає шукати черепка з сірниками. Мішає хвилина в мовчанні. Лікар, пошукавши в кишенях, запалює свого сірника.
— Зараз, батечку, зараз, — каже Пелагея, кидається геть із хати і трохи згодом повертається з недогарком.
Щоки в Юхима рожеві, очі блищать, і погляд якийсь особливо гострий, наче Юхим бачить наскрізь і хату, і лікаря.
— Ну, що? Що це ти надумав? — каже лікар, нахиляючись до нього. — Еге! Чи давно це в тебе?
— Чого? Помирати, ваше благородіє, прийшов час… Не бути мені живому…
— Годі дурниці говорити… Вилікуємо!
— Це як ваша ласка, ваше благородіє, щиро, дякуємо, а тільки ми розуміємо… Коли смерть прийшла, то що вже тут.
Лікар з чверть години порається біля Юхима; далі підводиться і каже:
— Я нічого не можу зробити… Тобі треба до лікарні їхати, там тобі операцію зроблять. Зараз же їдь… Неодмінно їдь! Трохи пізно, в лікарні всі вже сплять, та це байдуже, я тобі записочку дам. Чуєш?
— Батечку, та на чому ж він поїде? — каже Пелагея. — У нас нема коня.
— Нічого, я попрошу панів, вони дадуть коня.
Лікар виходить, свічка гасне, і знову чути «бу-бу-бу…». Через півгодини до хати хтось під’їжджає. Це пани прислали візка, щоб їхати до лікарні. Юхим збирається і їде…
Та ось настає прегарний, ясний ранок. Пелагеї нема дома. Вона пішла до лікарні довідатися, що робиться з Юхимом. Десь плаче дитина, і Варка чує, як хтось її голосом співає:
— Люлі-люлі, баю-бай…
Повертається Пелагея; вона хреститься й шепоче:
— Вночі вправили йому, а на ранок богу душу віддав… Царство небесне, вічний спокій… Кажуть, пізно захопили… Треба б раніше…
Варка іде в ліс і плаче там, але раптом хтось б’є її по потилиці з такою силою, що вона стукається лобом об березу. Вона підводить очі і бачить перед собою хазяїна-шевця.
— Ти що ж це, паршива? — каже він. — Дитя плаче, а ти спиш?
Він боляче смикає її за вухо, а вона струшує головою, гойдає колиску і муркоче свою пісню. Зелена пляма і тіні від панталонів і пелюшок коливаються, моргають їй і скоро знову опановують її мозком. Знову бачить вона шосе, вкрите рідкою грязюкою. Люди з торбинками на спинах і тіні полягали й міцно сплять. Дивлячись на них, Варка до нестями хоче спати; вона лягла б з насолодою, але мати Пелагея йде поряд і квапить її. Обидві вони поспішають до міста найматися.
— Подайте милостиньки, Христа ради! — просить мати в зустрічних. — Зробіть божу ласку, пани милосердні!
— Дай сюди дитину! — відповідає їй чийсь знайомий голос. — Дай сюди дитину! — повторює той самий голос, але вже сердито й різко. — Спиш, падлюко?
Варка схоплюється і, оглядівшись, розуміє, в чому річ, нема ні шосе, ні Пелагеї, ні зустрічних, а стоїть серед кімнатки сама тільки хазяйка, що прийшла погодувати свою дитину. Поки огрядна, плечиста хазяйка годує і вгамовує дитину, Варка стоїть, дивиться на неї й чекає, коли вона закінчить. А за вікном вже синіє повітря, тіні і зелена пляма на стелі помітно бліднуть. Скоро ранок.
— Візьми! — каже хазяйка, застібаючи на грудях сорочку, — Плаче. Мабуть, наврочили.
Варка бере дитину, кладе її в колиску і знову починає гойдати. Зелена пляма і тіні поволі зникають, і вже нема чому лізти їй у голову й туманити мозок. А спати хочеться так само, страшенно хочеться! Варка кладе голову на бильце колиски й гойдається всім тулубом, щоб перемогти сон, та очі все-таки злипаються і голова важка.
— Варко, затопи піч! — лунає за дверима голос хазяїна.
Значить, уже час вставати і братися до роботи. Варка залишає колиску й біжить у сарай по дрова. Вона рада. Коли бігаєш і ходиш, спати вже не так хочеться, як тоді, коли сидиш. Вона приносить дрова, топить піч і почуває, як розправляється її здерев’яніле обличчя і як прояснюються думки.
— Варко, постав самовар! — гукає хазяйка.
Варка коле скіпки, та ледве встигає запалити їх і всунути в самовар, як чути новий наказ:
— Варко, почисть хазяїнові калоші!
Вона сідає на підлогу, чистить калоші і думає, що добре було б засунути голову у велику, глибоку калошу і подрімати в ній трошки… І раптом калоша росте, пухне, заповнює собою всю кімнату, Варка впускає щітку, але одразу ж струшує головою, вирячує очі і намагається дивитися так, щоб речі не росли і не ворушилися в її очах.