— Мабуть, ви вже всі науки позабували! — зауважив Кузьмичов.
— Як не забути? Хвалити бога, вже восьмий десяток пішов! З філософії і риторики дещо пам’ятаю ще, а мови і математику зовсім забув.
О. Христофор зажмурив очі, подумав і сказав півголосом:
— Що таке єство? Єство єсть річ самобутня, не вимагаючи іного ко своєму ісполнєнію.
Він покрутив головою і засміявся від розчулення.
— Духовна пожива! — сказав він. — Істинно, матерія живить плоть, а духовна пожива душу!
— Науки науками, — зітхнув Кузьмичов, — а от як не наздоженемо Варламова, то й буде нам наука.
— Людина — не голка, знайдемо. Він тепер у цих місцях кружляє.
Над осокою пролетіли знайомі три бекаси, і в їх писку чути було тривогу і досаду, що їх зігнали з ручая. Коні поважно жували і попирхували, Дениско ходив коло них і, стараючись показати, що він зовсім байдужий до огірків, пирогів і яєць, які їли хазяї, весь поринув у винищування гедзів і мух, що обліплювали конячі животи і спини. Він апатично, з якимсь особливим, горловим переможним звуком ляскав свої жертви, а коли не влучав, з досадою. кректав і проводив очима кожного щасливця, який уникнув смерті.
— Дениску, де ти. там! Іди їсти! — сказав Кузьмичов, глибоко зітхаючи і тим даючи знати, що він уже наївся.
Дениско несміливо підійшов до повсті і вибрав собі півдесятка великих і жовтих огірків, так званих «жовтяків» (вибрати дрібніші й свіжіші він посоромився), узяв двоє печених яєць, чорних і потрісканих, потім нерішуче, наче боячись, щоб його не вдарили по простягнутій руці, торкнувся пальцем пиріжка.
— Бери, бери! — підохотив його Кузьмичов.
Дениско рішуче взяв пиріг і, відійшовши далеко набік, сів на землі, спиною до брички. Зараз же почулося таке голосне жвакання, що навіть коні обернулися й підозріло подивилися на Дениска.
Закусивши, Кузьмичов дістав з брички торбу з чимось і сказав Єгорушці:
— Я спатиму, а ти поглядай, щоб у мене з-під голови цієї торби не витягли.
О. Христофор скинув рясу, пояс і каптан, і Єгорушка, глянувши на нього, завмер від подиву. Він ніяк не припускав, що священики ходять у штанях, а на о. Христофорові були справжні парусинові штани, засунуті у високі чоботи, і купецька пістрьова курточка. Дивлячись на нього, Єгорушка виявив, що в цьому не відповідному до його сану костюмі він, з своїм довгим волоссям і бородою, дуже схожий на Робінзона Крузо. Роздягнувшись, о. Христофор і Кузьмичов лягли в затінку під бричкою, обличчям один до одного, і позаплющували очі. Дениско, скінчивши жувати, розлігся на осонні животом догори і теж заплющив очі.
— Поглядай, щоб хто коней не вкрав! — сказав він Єгорушці і зразу ж заснув.
Настала тиша. Чути було тільки, як пирхали й жували коні та похропували ті, що спали; десь неблизько плакала одна чайка і подеколи розлягалося пищання трьох бекасів, що прилітали подивитися, чи не поїхали непрохані гості; м’яко гаркавлячи, дзюрчав струмочок, але всі ці звуки не порушували тиші, не будили застиглого повітря, а навпаки, вганяли природу в дрімоту.