Ледве бричка зупинилась біля ганочка з дашком, як у будинку почулися радісні голоси — один чоловічий, другий жіночий, — завищали двері на блоку, і коло брички в одну мить виросла висока худа постать, що розмахувала руками і фалдами. Це був хазяїн постоялого двору Мойсей Мойсейович, немолода людина з дуже блідим обличчям і з чорною, як туш, гарною бородою. Одягнений він був у поношений чорний сюртук, який теліпався на його вузьких плечах, як на вішалці, і змахував фалдами, наче крилами, кожного разу, як Мойсей Мойсейович з радості чи з жаху сплескував руками. Крім сюртука, на хазяїні були ще широкі білі штани навипуск і оксамитова жилетка в рудих квітках, схожих на велетенських блощиць.
Мойсей Мойсейович, упізнавши приїжджих, спочатку завмер від надмірного почуття, потім сплеснув руками і застогнав. Сюртук його змахнув фалдами, спина зігнулася в дугу, і бліде обличчя скривилося такою усмішкою, начебто бачити бричку для (нього було не тільки приємно, а й до болю солодко.
— Ах, боже мій, боже мій! — заговорив він тонким, співучим голосом, задихаючись, метушачись і своїми рухами заважаючи пасажирам вилізти з брички. — І такий сьогодні для мене щасливий день! Ах, та що ж це я теперечки повинен робити! Іване Івановичу! Отче Христофоре! Який же гарненький паничик сидить на козлах, побий мене бог! Ах, боже ж мій, та чого ж я стою на одному місці й не кличу гостей до світлиці? Будь ласка, заходьте… милості просимо! Давайте мені всі ваші речі… Ах, боже мій!
Мойсей Мойсейович, шукаючи в бричці і допомагаючи приїжджим вилазити, раптом обернувся назад і. закричав таким диким, придушеним голосом, начебто топився й кликав на поміч:
— Соломоне! Соломоне!
— Соломоне! Соломоне! — повторив у хаті жіночий голос.
Двері на блоку завищали, і на порозі з’явився невисокий молодий єврей, рудий, з великим пташиним носом і з лисиною серед жорсткого кучерявого волосся; одягнений він був у короткий дуже поношений піджак з закругленими фалдами і короткими рукавами та в короткі трикові штанці, через що сам здавався коротким і куцим, як обскубана курка. Це був Соломон, брат Мойсея Мойсейовича. Він мовчки, не здоровкаючись, а тільки якось дивно усміхаючись, підійшов до брички.
— Іван Іванович і отець Христофор приїхали! — сказав йому Мойсей Мойсейович таким тоном, начебто боявся, що той йому не повірить. — Ай, вай, дивна річ, такі хороші люди взяли та й приїхали. Ну, бери, Соломоне, речі! Прошу завітати, дорогі гості!
Трохи згодом Кузьмичов, о. Христофор і Єгорушка сиділи вже у великій похмурій і порожній кімнаті за старим дубовим столом. Цей стіл був тут майже один, бо у великій кімнаті, крім нього, широкого дивана з дірявою клейонкою та трьох стільців, не було ніяких інших меблів. Та й стільці не кожний наважився б назвати стільцями. Це була якась жалюгідна подоба меблів з клейонкою, що віджила свій вік, та з надприродно загнутими назад спинками, які надавали стільцям схожості з дитячими санками. Важко було зрозуміти, яку зручність мав на увазі невідомий столяр, загинаючи так немилосердно спинки, і хотілося думати, що тут винен не столяр, а який-небудь проїжджий силач, що, бажаючи похвастатися своєю силою, позгинав стільцям спинки, а потім заходився поправляти і ще більше зігнув. Кімната здавалася похмурою. Стіни були сірі, стеля і карнизи закопчені, на підлозі тяглися щілини й зяяли діри незрозумілого походження (думалося, що їх пробив каблуком той самий силач), і здавалося, що якби в кімнаті почепили з десяток ламп, то вона не перестала б бути темною. Ні на стінах, ні на вікнах не було нічого схожого на оздоби. А втім, на одній стіні в сірій дерев’яній рамі висіли якісь правила з двоголовим орлом, а на другій — в такій самій рамі якась гравюра з написом: «Байдужість людей». До чого люди були байдужі, — зрозуміти було неможливо, бо гравюра дуже потьмяніла від часу й була щедро засиджена мухами. Тхнуло в кімнаті чимсь цвілим і кислим.
Увівши гостей до кімнати, Мойсей Мойсейович і далі вигинався, сплескував руками, щулився й радісно вигукував, — все це він уважав за потрібне виробляти для того, щоб здаватися надзвичайно ввічливим і люб’язним.
— Коли проїхали тут наші підводи? — спитав його Кузьмичов.
— Одна партія проїхала сьогодні раненько, а друга, Іване Івановичу, спочивала тут в обід і надвечір поїхала.