З правого боку дороги на всьому її протязі стояли телеграфні стовпи з двома дротами. Стаючи все меншими і меншими, вони коло села зникали за хатами і зеленню, а далі знову з’являлися в ліловій далині у вигляді дуже маленьких, тоненьких паличок, схожих на олівці, встромлені в землю. На дротах сиділи яструби, кібчики і ворони й байдуже дивилися, як рухалася валка.
Єгорушка лежав на самому задньому возі і міг тому бачити всю валку. Усіх підвід у валці було близько двадцяти, і на кожні три підводи припадало по одному погоничеві. Коло заднього воза, де був Єгорушка, ішов дід з сивою бородою, такий самий худий і низенький, як о. Христофор, але з обличчям бурим від смаги, суворим і задумливим. Дуже можливо, що цей дід не був ні суворим, ні задумливим, але його червоні повіки й довгий гострий ніс надавали його обличчю суворого, сухого виразу, — який буває в людей, що звикли думати завжди про серйозне й на самоті. Як і на о. Христофорі, на ньому був крислатий циліндр, але не панський, а повстяний і бурий, схожий скоріше на зрізаний конус, ніж на циліндр. Ноги в нього були босі. Мабуть, за звичкою, набутою в холодні зими, коли не раз, певно, доводилося йому мерзнути біля валки, він на ходу ляскав себе по стегнах і притупував ногами. Помітивши, що Єгорушка прокинувся, він подивився на нього і сказав, зіщулюючись, як від морозу.
— А, прокинувся, молодчику? Синком Іванові Івановичу доводишся?
— Ні, племінник…
— Іванові Івановичу? А я ось чобітки скинув і босоніж стрибаю. Ніжки в мене хворі, застуджені, а без чобіт воно виходить вільніше… Вільніше, молодчику… Тобто без чобіт… Виходить, племінник? А він хороша людина, нічого… Дай боже здоров’я… Нічого… Я про Івана Івановича… До молокана поїхав… О, господи помилуй!
Старий і говорив так, начебто було дуже холодно, з зупинками і не розтуляючи як слід рота; і губні приголосні вимовляв він погано, заїкаючись на них, наче в нього замерзли губи. Звертаючись до Єгорушки, він ні разу не усміхнувся і здавався суворим.
Далі за дві підводи йшов з батогом у руці чоловік у довгому рудому пальті, в кашкеті і в чоботях з опущеними халявами. Цей був не старий, років під сорок. Коли він оглянувся, Єгорушка побачив довге червоне обличчя з ріденькою цапиною борідкою й губчатою гулею під правим оком. Крім цієї, дуже негарної гулі, в нього була ще одна особлива прикмета, що різко впадала у вічі: в лівій руці держав він батіг, а правою вимахував так, начебто диригував невидимим хором; часом він брав батіг під пахву і тоді вже диригував обома руками й щось гудів собі під ніс.
Дальший за ним підводчик являв собою довгу, прямолінійну постать з дуже похилими плечима і з плоскою, як дошка, спиною. Він тримався рівно, начебто марширував або проковтнув аршин, руки в нього не метлялися, а звисали, як рівні палиці, і ступав він якось дерев’яно, на зразок лялькових солдатиків, майже не згинаючи колін і намагаючись робити крок якнайширший; коли старий або власник губчатої гулі робили по два кроки, він устигав зробити лише один, і тому здавалося, що він іде повільніше за інших і відстає. Обличчя його було зав’язане ганчіркою, і на голові стирчало щось схоже на чернечу скуфіку; одягнений він був у коротку хохлацьку чумарку, всю всіяну латками, та в сині штани навипуск, а взутий у личаки.
Тих, що були далі, Єгорушка вже не розглядав. Він ліг на живіт, розкопирсав у паці дірочку і знічев’я почав сукати з вовни ниточки. Дід, що йшов унизу, виявився не таким суворим і серйозним, як можна було гадати, дивлячись на його обличчя. Раз почавши розмову, він уже не припиняв її.
— Ти куди ж їдеш? — спитав він, притупуючи ногами.
— Учитися. — відповів Єгорушка.
— Учитися? Ага… Ну, поможи, царице небесна. Так. Розум добре, а два краще. Одній людині бог один розум дає, а другій — два розуми, а іншому й три… Іншому три, це правда… Один розум, з яким мати породила, другий від науки, а третій від доброго життя. Так, братику, добре, якщо в людини три розуми. Такому не те що жити, а й помирати легше. Помирати, еге… А помремо всі, як один.
Дід почухав собі лоба, глянув червоними очима вгору на Єгорушку і вів далі: