— Ви кажете правду, пане, — відповів замислено Гринь Яремусь. — Але ж де взяти засобів для цього? Ми самі, бідні селяни, боремося із стихією, дикими звірами, а ще час від часу з пошестями, війнами, голодом. Не можемо пощадити тих, хто не щадить нас. Хіба життя й без того не важке? То ще й хтось має нам його безкарно потьмарювати?
Той один, що заподіяв шкоду всім, повинен уступитися і згинути. Так є в усьому світі — в повітрі й в огні, у воді й на землі. Коли вулик уже повний і зайнятий турботами про нове потомство, хто дав бджолам право вбивати і виганяти із своєї працьовитої громади нероб, непотрібних трутнів, хто?
— Ми маємо право! — викрикнула Теодозія. — Бо ми — сила!..
— Теодозіє, — прошепотів я, вхопивши за руку жінку, яка аж іскрами сипала від люті. — Ти наражаєш Кирила на смерть. Спробуй врятувати його, якщо любиш…
— Врятувати його! — зареготала вдова. — Я хочу його крови! — і вона обернулася до юрби.
— Якщо так триватиме й далі, ці семеро мерзенників ще чого доброго згуртують банду і почнуть плюндрувати, палити, мордувати усю околицю…
— Убити їх! Убити їх! — кричав Гриць у фанатичній одержимості.
— Убити їх! — вторувала стоголосо юрба.
— До шинку! — звеліла Теодозія, велично піднявши угору напівобгорілу головешку. Тієї ж миті усі кинулися до задимленого згарища і озброїлися, хто чим міг: кілком, балкою чи каменюкою. Охоплений жахом я квапився з усіх сил, поспішав навпростець через поля до шинку, тоді як юрба — старці, чоловіки, жінки, дівчата та діти — сплавлена воєдино одним відчуттям, однією думкою, однією волею, сунула путівцем.
Шинок зустрів мене співами.
Усередині за великим зеленим столом сиділо семеро крадіїв, вони пили горілку, сміялися й жартували; на шиї Кирила на пошарпаній рожевій бинді висіла розладнана гітара; він бреньчав на ній якусь мелодію, Ставровський, Паша, обіймав за стан красуню-єврейку і змушував її танцювати краков’яка, а єврей лічив гроші.
— Хапайте, хлопці ноги в руки, — гукнув я з порога, — і біжіть світ за очі. Та покваптеся, аби встигнути перейти кордон до Угорщини. Громада хоче влаштувати суд над вами. Вони вже наступають вам на п’яти.
— Хай приходять, — крикнули гультіпаки в один голос.
— Судити!.. — рявкнув Кирило. — Нас?..
— Їм не стане сміливости, — зареготав Ставровський. — Вони повернуть від шинку назад. Закладімося…
— Вони побояться нашої помсти, — додав Кирило.
— Не штрафувати вас вони мають намір, а убити… — переконував я їх.
— Убити! — скрикнув Кирило. — Овва!
— Так може й статися, — забідкалася єврейка. — Це ж уже не вперше. Мій чоловік! Мій чоловік! Беріть коней! Тікайте!
Розгублений шинкар вийшов до нас.
— Ліпше вступімося їм з дороги, Кириле, — сміялися злодії.
Усі семеро, стрункі, кремезні опришки, з вродливими рисами обличчя, аж пашіли здоров’ям, то були, без сумніву, найгарніші та наймужніші люди в селі, ба, у цілій околиці.
— Якщо не хочете звідси вступитися, — мовив я привітно, підсідаючи до них, — то здайтеся добровільно громаді, дозвольте їм звершити суд, накласти на вас штраф, сплатіть відшкодування за вчинені збитки і покляніться стати чесними людьми, працювати…
— Працювати? Ми? — чудувалися злодії.
— Працювати? Це вже вибачайте… — Ставровський заливався сміхом, наче розбещене дитя.
— Якщо я не зможу красти, — почав Лапкович, ставний безвусий молодик, якому було не більше двадцятки, — то ліпше вмерти. Бог створив мене злодієм, і я мушу виконувати його волю. Та Ви випийте, пане добродію, — він налив мені чарку. — Я ще у колисці вкрав з рота у свого брата, — а ми були близнюками, — соску. То був лише початок! Мені не смакував жодний калач, ні яблуко, ані сливка, якщо я їх не відібрав у когось або ж не вимантив хитрощами. Що тут уже вдієш? А батьки ж мали всього доволі.
— То ти рано став злодієм, — засміявся Кирило.
— Ні рано, ні пізно, — заперечив Лапкович. — Не знаю, чи й взагалі я коли-небудь ставав злодієм, я завжди був ним і зостануся ним до смерти. Можу закластися, що мій дух буде разом з тими, які поночі з’являються на луках, куйовдять коням гриви, вихоплюються на їхні спини та заганяють їх у трясовину.
— Чому, властиво, крадіж має бути чимось поганим та нечестивим? —запитав Костка, чоловік кремезної постави з якимось нелюдським виразом на широкому засмаглому обличчі. Щось у ньому було від індіанця. — Хіба збіжжя росте не для всіх? Хіба той, хто володіє сам один полем, не є більшим злодієм? Бог дозволив повернути собі те, що було забрано силоміць.